РОЗДІЛ 2. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ КОМПАРАТИВНОГО ВИВЧЕННЯ ЛІТЕРАТУРИ В ЗАГАЛЬНООСВІТНІЙ ШКОЛІ
2.1. Українське письменство як інтегрований складник світової літератури
Новим рушійним фактором художнього процесу стає взаємообмін духовними цінностями всього світу. Цим передовсім можна пояснити зростання широкої комунікативної функції літератури, її ролі в процесі спілкування й зближення народів. На думку відомого компаративіста М.Конрада, "різні частини людства, незважаючи на всі свої суперечності, у галузі культури завжди одна з одною спілкувалися і обійтися без цього не можна" [191,429].
Художня література відіграє виняткову роль в розповсюдженні уявлень про ті чи інші держави. Саме література є найновішим і найдієвішим джерелом правильних уявлень про країну. Останнім часом українську літературу все частіше порівнюють з літературами інших країн. У цьому немає нічого дивного, оскільки вона належить до літератур, багатих на витвори художнього слова, різноманітна за темами, жанрами, формами. З огляду на це, найвиразніше на сьогодні в нашому літературознавстві утвердилися деякі суттєві критерії визначення світового значення української літератури. Маємо на увазі передовсім особливості її міжнародних зв'язків, її національну самобутність, міру визнання в інших країнах, наявність об'єктивних художніх цінностей.
Література нерозривно пов'язана з історією суспільства, є її часткою, хоч художній процес людства має свої специфічні закономірності.
Зв'язки літератур різних народів існують впродовж багатьох століть. Тривалий час вони мали обмежений, головним чином регіональний характер, розвивалися нерівномірно, оскільки культурне спілкування багатьох країн надовго переривалося, а часом і припинялося зовсім.
Загальновизнано, що кожна історична епоха обумовлює в своїй національній літературі проблемно-тематичні й жанрово-стильові особливості, які найповніше відбивають її головний зміст. Деякі з цих особливостей мають свої відповідники в інших письменствах і пов'язані здебільшого з аналогічними умовами в суспільному й літературному розвитку.
Входження української літератури у світовий художній контекст - давній і тривалий процес, який характеризується вершинними здобутками вітчизняного письменства, визначається найвідомішими іменами. Літературні зв'язки України і Західної Європи були закладені в часи Київської Русі, оскільки вже тоді вона визначилася як європейська країна, з європейською культурою, що власне й визначило весь її подальший культурний і літературний розвиток.
Як відомо, давньоукраїнські літописці й письменники, починаючи з Нестора, виявляли зацікавленість європейськими справами, усвідомлюючи тим самим належність до європейської етнокультурної спільноти, європеїзм давньоукраїнської культури й літератури.
У західних хроніках першою згадкою про Русь є повідомлення в "Бертинських анналах" за 839 рік про прибуття до імператора франків Людовика Благочестивого разом з візантійськими послами послів "народу росів".
Найбільше "руських відгуків" у західних хроніках відноситься до часу розквіту Київської держави, тобто до ХІ - першої половини ХІІ століття. Не вдаючись до детального розгляду цього питання, вкажемо лишень на яскравіші факти, які розкривають основний зміст і характер сприйняття Русі авторами західних хронік. Русь їм уявлялася великою й могутньою державою на терені Східної Європи.
Вже "з часу Київської держави існували стосунки між Україною й Францією та Англією, що їх можна простежити теж в усі інші епохи української історії" [167,512].
Література Київської доби дала зразки неперевершених естетичних надбань, передовсім "Слово о полку Ігоревім", які не поступалися літературним надбанням сусідніх народів. І.Франко у своїй праці "Історія української літератури" справедливо відзначив, що українське письменство ХІ - першої половини ХІІІ століття було багатшим і розмаїтішим, ніж західноєвропейська література того часу. Це, пояснює дослідник, обумовлене передовсім високим рівнем освіти й культури в Київській державі. На Заході ІХ-ХІ століття були "віками найбільшої темноти", а "початки національних літератур Англії, Франції, Німеччини не старші половини ХІІ століття" [375,65].
Розглядаючи літературу Київської Русі в світовому контексті, необхідно врахувати кілька важливих нюансів, зокрема спорідненість континентальних і регіональних культур, взаємовпливи та типологічні подібності й відмінності окремих літератур та тип впливу зарубіжної літератури на літературу вітчизняну і навпаки.
Д.С.Лихачов визначає п'ять основних напрямків культурного впливу на східних слов'ян: 1) з Півдня - від Візантії, цей вплив був продовженням і розвитком тисячолітніх зв'язків з північночорноморською грецькою культурою. З кінця Х століття цей вплив подвоївся впливом болгарським; 2) зі скандинавської Півночі; 3) із Північного Сходу - від угрофінських народностей; 4) із Південного Сходу - від кочівників; 5) із Заходу - від західних слов'ян і германців; цей вплив був різноманітніший, строкатіший і порівняно вищий за своїм типом, аніж вплив із Півночі і Південного Сходу, але набагато менш інтенсивний, аніж вплив з Півдня [217,65-66].
Як відомо, Київська Русь належала, поряд з імперією Карла Великого, до найбільших історично важливих державних утворень раннього європейського середньовіччя. Вона була першорядним за значенням центром цивілізації на сході континенту. Завдяки досить високому на той час суспільно-економічному розвитку Русі розквітла її культура, досягаючи загальноєвропейського рівня, а в деяких відношеннях і перевершуючи його.
Скажімо, початок різного роду контактів між Україною і Францією сягає, як свідчить історія, глибини віків. Вже у всесвітньо відомому літописі "Повість временних літ" згадуються франки-"корлязі", а у французьких "піснях про діяння" подекуди зустрічаються звістки про економічні зв'язки між Францією та Верхньою й Нижньою Руссю [див.:354,155].
Українсько-французькі культурні зв'язки сягають ще ХІ