Ви є тут

Теоретичні та методичні основи ступеневого навчання майбутніх інженерів-механіків сільськогосподарського виробництва

Автор: 
Манько Володимир Миколайович
Тип роботи: 
Дис. докт. наук
Рік: 
2005
Артикул:
0505U000125
129 грн
Додати в кошик

Вміст

РОЗДІЛ 2
НАУКОВО-МЕТОДИЧНЕ ОБГРУНТУВАННЯ ЗМІСТУ СТУПЕНЕВОЇ ПІДГОТОВКИ ФАХІВЦІВ З
МЕХАНІЗАЦІЇ СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА
2.1. Ретроспективний аналіз становлення і розвитку системи підготовки
інженерів-механіків
Становлення та розвиток спеціальних навчальних закладів в Європі відноситься до
середини XVIII століття. Росія була однією з перших європейських країн, в яких
з’явилися навчальні заклади (технічні школи, училища, університети тощо) для
підготовки робітників, обслуговуючого персоналу та інженерів різних
спеціальностей і професій: гірничі, геодезичні, морехідні тощо. З самого
початку утворення в них органічно поєднувались порівняно високий рівень
загальної освіти з доброю спеціальною професійною підготовкою випускників.
Однак більшість з них проіснували недовго і були або закриті, або перетворені в
звичайні загальноосвітні школи та гімназії. Це пов‘язано було з тим, що
приблизно в цей час на кошти міських громад або приватних осіб при гімназіях і
повітових училищах стали виникати додаткові курси і класи, що давали певну
спеціальну підготовку.
Вища сільськогосподарська освіта в Росії, до складу якої тоді входила і
Україна, бере свій початок від Ново-Олександрівського інституту сільського
господарства і лісівництва та Гори-Горецької вищої школи сільського
господарства. Одним із найстаріших вищих сільськогосподарських навчальних
закладів Росії був Ново-Олександрівський інститут сільського господарства і
лісівництва. У вересні 1816 року в Маримонті під Варшавою була організована
землеробська і лісова школа, яка практично одночасно (в одному і тому ж 1848
р.) з Гори-Горецькою перейменована в інститут з трирічним терміном навчання
[164].
Гори-Горецька вища школа сільського господарства була відкрита в 1840 році в
казенному маєтку Гори-Горки Оршанського повіту Могилевської губернії. Школа
складалась із двох розрядів, кожний з яких мав трирічний курс навчання. Вище
відділення – другий розряд – готувало агрономів, які володіли теоретичними
знаннями і здатні управляти великими маєтками. В 1848 році вищий розряд був
перетворений в землеробський інститут з чотирирічним терміном навчання для
підготовки вчених агрономів [163, 164, 471]. Випускники отримували звання
агронома, що прирівнювалось до звання університетського кандидата і за
однакових з ним умов допускались до екзаменів в університеті на ступінь
магістра по сільському господарству.
Вища сільськогосподарська освіта в дореволюційній Росії була представлена також
спеціальними відділеннями і факультетами в політехнічних інститутах. Так, в
Рижському політехнічному інституті сільськогосподарське відділення існувало з
1862 року.
Готувала агрономів з вищою освітою також Петровська землеробська і лісова
академія, що була відкрита під Москвою в грудні 1865 року. Необхідність
створення такого навчального закладу настійно диктувалось початком зародження
капіталізму і всім ходом економічного розвитку країни. Академія була відкритим
навчальним закладом з трирічним курсом навчання.
У другій половині ХIХ століття для підготовки спеціалістів вузького профілю
виникає форма вищих курсів (наприклад, Вищі курси з виноробства, які відкрились
у 1888 році біля Ялти в Нікітському саду). В цей період відбувається також
розповсюдження агрономічних знань і через систему університетської освіти, де
створюються спеціальні кафедри. На початку ХХ століття зароджується і жіноча
вища агрономічна освіта – Стебутовські вищі жіночі сільськогосподарські курси
(1904 р.), Голицинські жіночі сільськогосподарські курси в Москві (1908 р.) та
інші [434].
На Україні в 1895 році при Харківському технологічному інституті була
організована кафедра сільськогосподарського машинобудування, перед якою
ставилось завдання готувати інженерів, які володіють сучасними методами
розрахунку і проектування сільськогосподарських машин [380]. Викладачі кафедри
вели чисто описовий курс сільськогосподарських машин, а підготовлені кадри
ніякого впливу на розвиток сільськогосподарського машинобудування в країні не
мали. Крім того, більшість існуючих на той час в Україні заводів
сільськогосподарського машинобудування належало іноземним фірмам і доступ до
них українським інженерам, за окремими винятками, був закритий. Тому інженери,
які отримали підготовку з спеціальності сільськогосподарське машинобудування,
не знаходили роботи за своєю спеціальністю. Із-за названих причин вказана
кафедра незабаром була ліквідована.
У 1896 році приступив до читання курсу лекцій “Вчення про сільськогосподарські
машини і двигуни” в Московському сільськогосподарському інституті В.П.Горячкін.
Такий курс читався вперше і В.П.Горячкіну довелось самостійно розробляти
теоретичні основи розрахунку і побудови сільськогосподарських машин та знарядь,
науково обгрунтовувати технологічні процеси. На відміну від своїх попередників
та сучасників, які використовували виключно описовий метод, він у своїх лекціях
викладав матеріал, базуючись на законах теоретичної механіки і вищої
математики.
Після невдалої спроби організації при Харківському технологічному інституті
кафедри сільськогосподарського машинобудування, у 1898 році в Київському
політехнічному інституті була відкрита [380] кафедра сільськогосподарських
машин, яку очолив колишній співробітник Московського сільськогосподарського
інституту, екстраординарний професор К.Г.Шиндлер. При цій кафедрі була
організована також перша на Україні станція випробовування землеробських машин
і знарядь в с. Грушки під Києвом. Крім підготовки спеціалістів, кафедра
проводила також наукові дослідження, направлені на розробку техн