РОЗДІЛ 2
Історизм — теоретико-інтерпретаційна
модель і світогляд ХІХ століття
У світовій історіографії дискусії про історизм тривають понад століття, що
обумовлено неоднозначністю тлумачення цього поняття в різних гуманітарних
науках та його важливістю для осмислення процесу становлення історії як фахової
наукової дисципліни впродовж ХІХ ст. “Класичний історизм” [1 Термін “класичний
історизм” вказує на ґрунтовну історизацію думки в науках про культуру
(Kulturwissenschaft), і взаємозв’язок між формалізацією розуміння, як
центральної методологічної категорії та утвердженням поняття раціональної і
духовної людини як суб’єкта історії. (Див.: Steenblock V. Transformationen des
Historismus. Mьnchen, 1991. S.23; Jordan S. Geschichtstheorie in der ersten
Hдlfte des 19. Jahrhunderts: die Schwellenzeit zwischen Pragmatismus und
klassischem Historismus. Frankfurt a. Main, New York, 1999. S.180 ff.).] був
тією науковою парадигмою, яка визначала ґрунтовні засади історичної думки та
створеної на її основі історичної науки. Водночас історизм означав не лише
теоретико-методологічне підґрунтя наукової історіографії, вирізняючи її
пізнавальну стратегію від природничо-наукової гносеології, але й історизацію
повсякденного життя, суспільних та культурних відносин ХІХ ст., світогляд
людини модерної епохи, яка в періоди промислових і політичних революцій у
минулому шукала точку опори для сьогодення й оптимістичні перспективи для
майбутнього [2 Стельмах С. Соціальна історія в Україні: витоки і традиції
світоглядно-інтерпретаційної парадигми (ХІХ — початок ХХ ст.) // Історія та
історіографія в Європі. Вип. 1-2. 2003. С. 85.]. Я.Буркгардт у 1870-х роках
писав не лише про “особливу здатність ХІХ століття до історичних студій”, але й
відмічав суспільний феномен збереження пам’яті в епоху революцій — “лише
розмірковуючи над минулим, ми можемо зрозуміти швидкість та енергію власного
життя” [3 Цит. за: Mommsen W. J. Der Historismus als Weltanschauung des
aufsteigenden Bьrgertums // Horst Walter Blanke u.a. (Hrsg.) Dimensionen der
Historik: Geschichtstheorie, Wissenschaftsgeschichte und Geschichtskultur
heute. Kцln, Weimar u.a., 1998. S. 383.]. Ще раніше В.Белінський зазначав:
“Наше століття (ХІХ — С.С.) — століття переважно історичне. Всі думки, всі
питання наші й відповіді на них, вся наша діяльність виростає з історичного
ґрунту…” Відомий український історик М.Дашкевич звертав увагу на поширення
історичного інтересу в суспільстві: “ХІХ ст. з самого початку романтичного
поривання в давнину і старину ознаменувалося бажанням до всебічного і
об’єктивного вивчення та відтворення минулого. Воно охопило своєю симпатією
весь історичний розвиток, всі його періоди, і ставилося до пережитих людством
епох не з холодною цікавістю, як до чогось чужого, а з почуттям симпатії, іноді
навіть з гарячим ентузіазмом” [4 Дашкевич Н.П. Общий очерк основания и
деятельности Исторического Общества Нестора-летописца за истекшие 25 лет его
существования // Чтения в Историческом Обществе Нестора-летописца. 1899. Кн.
Тринадцатая. С. 1.]. Власне Дашкевич водночас відмітив тим самим не лише
феномен проникнення західноєвропейських ідей в Україну, але й безпосередній
зв’язок європейського інтелектуального і культурного простору ХІХ ст. Ще
виразніше про це писав Д.Чижевський, котрий, наполягаючи на необхідності
застосування т.зв. “загальноєвропейської схеми культурного розвитку” до
українського минулого, переконував, “що цим самим український культурний
розвиток мусимо визнати складовим елементом загальноєвропейського, українську
культуру — елементом європейської цілости; коли український культурний розвиток
проходив ті самі стадії, що і європейський взагалі, то не тому, що на Україну
приходили ззовні “впливи”, що на Україні діють “чинники”, “фактори” чужого
походження, а тому, що Україна, як частина європейської культурної цілости
переживає ті ж внутрішні процеси, що й цілість, до якої вона належить” [5
Чижевський Д. Культурно-історичні епохи. Авґсбурґ, 1948. С. 9.].
Отже, можна погодитись із сучасним німецьким дослідником Г.Шольтцем, що “з
терміном історизм пов’язані проблеми, які складають не лише академічний
інтерес, але й ті, котрі мають значення для становлення нашої сучасної
цивілізації; і гуманітарні науки, які порядкують різними варіантами історизму й
самі їх уособлюють, є її інтегральними складовими частинами” [6 Scholtz G.
Einleitung // Gunter Scholtz (Hrsg.) Historismus am Ende des 20. Jahrhunderts:
eine internationale Diskussion. Berlin, 1997. S.12.].
2.1. Виникнення і тлумачення поняття
Вперше термін “історизм” вжив Ф.Шлегель 1797 р. у своїх фрагментарних
зауваженнях з філології, вказавши на неісторичність “популярної філософії”
ХVIII ст., позбавленої “всіх персональних індикацій”. Пізніше його
використовував також Новаліс, не даючи йому чіткого визначення, а перераховуючи
численні наукові методи та підходи. У першій третині ХІХ ст. термін “історизм”
означав історично орієнтоване пізнання індивідуального в його “конкретному часі
й просторі”, спрямоване на фактологічне емпіричне дослідження (“історична школа
права”) на противагу універсалістському образу історії метафізичної
гегелівської філософії історії, яка ігнорувала історичні факти [7 Iggers G.G.
Historismus — Geschichte und Bedeutung eines Begriffs. Eine kritische Ьbersicht
der neusten Literatur // Gunter Scholtz (Hrsg.) Historismus am Ende des 20.
Jahrhunderts. S.103.].
Власне історизм позначав т.зв. “переломний час” кінця ХVIII — початку ХІХ ст.,
вирізняючи донауковий етап розвитку історичної науки від науковог
- Київ+380960830922