Розділ 2
АНАЛІЗ ЗАКОНОМІРНОСТЕЙ МОДЕРНІЗАЦІЇ ПедагогічнОЇ освітИ УКРАЇНИ
§ 2.1. Статус вчителя у сучасному суспільстві та взаємозв’язок відносин
“учитель – суспільство”
Освіта України сьогодні переживає період притаманних їй трансформаційних
процесів, насамперед глобалізацію, гуманізацію та інформаційний прорив.
Міністр освіти і науки України С. М. Ніколаєнко зазначає: “Реформування освіти
в Україні є складовою процесу адаптпції національної освітньої системи до змін,
що відбуваються останні двадцять років у європейських країнах і пов’язані з
визнанням значимості знань як рушія суспільного добробуту та прогресу” [194,
1].
Сучасна реформа освіти – це реальність, покликана забезпечити розвиток
особистості в нових життєвих реаліях. Успіх реформи найбільшою мірою залежить
майже від третини населення нашої країни – учнів і вчителів. Останніх в Україні
налічується близько 550 тисяч осіб. Однак ще й нині система педагогічної освіти
продовжує залишатися в полоні тоталітарних міфів і стереотипних уявлень про
місію вчителя. Такого висновку дійшли фахівці Інституту післядипломної
педагогічної освіти, які провели дослідження на тему „Система педагогічної
освіти та педагогічні інновації”. Це дослідження, як і ряд інших, здійснювалося
в межах Програми підтримки вироблення стратегії реформування освіти.
Як свідчать статистичні показники, кількість шкіл у державі за останні роки
практично не змінилася, стабілізувавшись на позначці 21,2 тис. одиниць. А ось
кількість студентів вищих педагогічних навчальних закладів останнім часом
зменшилася на 3% [226]. Водночас простежується тенденція збільшення кількості
гімназій, ліцеїв та колегіумів, і, звичайно, дітей, які в них навчаються.
Відповідні зміни внесено в навчальні плани, програми і підручники.
Перед освітою і наукою нині стоять нові завдання. Міністр С. М. Ніколаєнко у
цьому контексті підкреслює: “Про ці завдання вже неодноразово говорилося й
писалося, було прийнято ряд актуальних і важливих документів, програм. Маємо
перестати оглядати картину нашого життя крізь рожеві скельця: ми успадкували
застарілу матеріальну базу, розквіт псевдоосвіти, окозамилювання, хабарництво,
зубожіння вчителів, наростання бездуховності. Як це бувало в Україні, ніхто
всерйоз не переймався боротьбою з цими явищами та справжньою модернізацією
освіти” [194, с. 2].
Фахівці переконані в тому, що які б реформи нині не відбувалися в українській
освіті, які б не пропонувалися ідеї щодо її змісту та новітніх технологій, вони
завжди будуть недостатніми. Це насамперед пов’язано з тим, що найважливішою
ланкою покращення якості освіти був і залишається вчитель. Проте якість
підготовки педагогів у вузах країни останнім часом погіршилась. До того ж, з
різних причин зі школи пішли кращі вчителі.
Надзвичайно гострою для сучасної школи є проблема її фемінізації. Серед
працівників освіти 83% складають жінки. Тому актуальним напрямом трансформації
української освіти є впровадження гендерного підходу в систему викладання, про
що йдеться в багатьох міжнародних, а також державних документах, прийнятих
Україною. Наприклад, підсумковий документ ІV Всесвітньої конференції ООН зі
становища жінок (Пекін, 1995 р.) передбачає впровадження гендерної проблематики
на всіх рівнях освіти. Надбанням українського парламентаризму стали напередодні
ІV Всесвітньої конференції ООН Рекомендації учасників парламентських слухань 12
липня 1995 р. „Про виконання в Україні Конвенції ООН „Про ліквідацію всіх форм
дискримінації щодо жінок”. Зауважимо, що в українській національній системі
освіти гендерна проблематика сьогодні має завдання не тільки забезпечувати
рівноправність жінок і чоловіків в освіті, але й залучення більшої кількості
чоловіків на посади вчителя та вихователя. Як підкреслюється в Рекомендаціях,
„з метою формування об’єктивного сприйняття і розуміння питань історії та
сучасного жіночого руху, місця та ролі жінок у суспільстві розробити стратегію
виховання та формування нового світогляду по навчанню демократії. Запровадити
відповідні навчальні програми, посібники, методичні рекомендації для вузів,
технікумів і шкіл. Надавати підтримку у проведенні наукових, особливо
соціологічних, психологічних та гендерних досліджень, спрямованих на поліпшення
становища жінок у суспільстві” [248, 7].
Прийняття цих та інших документів зробило можливим запровадження у вищих
навчальних закладах України з другої половини 90-х років ХХ століття гендерної
та фемінологічної проблематики як обов’язкових, так і в факультативних курсів.
Але й понині ставлення до них фахівців є неоднозначним, а жіноча проблема серед
науковців залишається невизначеною і непріоритетною для вивчення. Та все-таки
слід визнати, що „на нормотворчому рівні держава приділяє велику увагу проблемі
адаптації навчальних програм вищих навчальних закладів з урахуванням гендерного
аспекту. Водночас документи ще не стали основою діяльності викладачів вузів у
реформуванні системи освіти, що створює перешкоди на шляху реалізації концепції
рівних прав та можливостей жінок і чоловіків у суспільстві. Отож на рівні
правозастосування необхідно активно поширювати положення існуючих міжнародних
та державних документів серед працівників органів освіти, викладачів навчальних
закладів всіх рівнів, дбати про підвищення правової культури як викладачів, так
і студентів, учнів за допомогою використання активних методів навчання,
інтерактивних та тренінгових методик, проведення навчальних семінарів та
конференцій” [152, 12–13].
Протягом довгого часу професія педагога втрачала свій престиж. Це стало досить
помітним за останні роки, коли окреслилася негативна тенденція відтоку
педагогічних кадрів на роботу до інших сфер. На
- Київ+380960830922