Розділ 2
Когнітивні карти селянської правосвідомості
2.1 Трансформація правосвідомості в період розпаду станового
суспільства. Трансісторична модель взаємодії народу й еліти
Право завжди історичне. Зрозуміти його суть у тій чи іншій історико-правовій
реальності можна лише досліджуючи специфіку всього комплексу соціальних
відносин, відносин між індивідами і соціальними групами, класами і станами,
суспільством і державою. Розуміючи під суспільством групу людей, котрі живуть
на одній території, підкоряються єдиній системі політичної влади і усвідомлюють
свою ідентичність, відмінну від груп, поєднаних із ними, хотілося б торкнутися
проблеми співвідношення суспільства і права в період розпаду станового
суспільства, перш ніж переходити до української історико-правової конкретики.
Останніми роками видано багато змістовних робіт, які по-новому і по-різному
показують соціальні причини виникнення права [171; 301-302]. Продовжуються
дискусії, присвячені типізації правових систем в історичному аспекті [303].
Критикується формаційний підхід до історії права, заснований на класових
оцінках і економічному детермінізмі. Як зазначено, у разі формаційного підходу
суть права змішується з його змістом, і тому замість права описуються класи
суспільства, в якому воно існує. До того ж право функціонально ототожнюється з
однойменним типом держави, що істотно заважає вивченню того й іншого. Нарешті,
поширена типізація правових систем чомусь не включає право, властиве
"азіатському способу виробництва" [304, с.7], зараховуючи його то до
феодального, то до рабовласницького, нездатна пояснити існування інституту
рабства при феодалізмі й навіть при капіталізмі й не показує причин, з яких
велика частина країн і народів світу обминула деякі суспільно-економічні
формації.
Альтернативу формаційному підходу багато дослідників бачать у цивілізаційному
підході до історії. Проте, на думку О. Лейста, – типізація правових систем за
цивілізаційним принципом навряд чи перспективна, тому що історія права не
співпадає з історією цивілізацій, оскільки воно відігравало чималу роль і в
"міжцивілізаційні періоди", а також тому, що в соціокультурному середовищі ряду
цивілізацій праву належало нетотожне значення. В історичній науці тривають
дискусії про достоїнства і недоліки цивілізаційного і формаційного підходів до
історії суспільства [305; 306 с.87]. Проте ні цивілізаційний, ні формаційний
підходи не здатні розкрити суттєві зв'язки права і суспільства. Якщо з погляду
формаційного підходу право є тільки віддзеркаленням економіки суспільства,
переломленим через волю панівного класу, то цивілізаційний підхід бачить в
праві лише непевну частину культури суспільства даного періоду розвитку. Для
виявлення реальних зв'язків права і суспільства найбільш перспективним є
соціокультурний підхід, заснований на системному розгляді й аналізі соціуму, і
парадигмі – "соціальна матерія" і "соціальне мислення" беруться в єдності, без
апріорних припущень про те, що з них є "головнішим" [104, с.103-104]. Але
нерозривний зв'язок соціальної і культурної сфер права ще не вирішує питання
про ступінь впливу права на соціальну структуру і динаміку суспільства.
Будь-яка інституція носить соціокультурний характер, але далеко не всі вони
помітно впливають на суспільне життя. Цей вплив визначається змістом основної
ідеї, покладеної в основу інституції, ступенем її втілення в духовний світ
суспільства і в соціальні відносини.
Та обставина, що визначення змісту правових норм залежить від волі законодавця,
завжди породжувала ілюзії, що він здатен визначати суспільний і державний
устрій; віра у всесилля "розумного закону" була особливо поширеною в період
Освіти (XVIII ст.). Крах однієї за іншою чотирьох конституцій Франції в період
революції став не тільки доводом реакціонерів і консерваторів проти
революційних перетворень, але і предметом роздумів філософів і правознавців про
роль права в житті суспільства. Найбільш значним результатом цих роздумів стали
висновки "історичної школи юристів" (Гуго, Савіньї, Пухта) про спонтанний
розвиток права, яке, так само, як мова, звичаї, правила ігор, доповнюється
вряди-годи і знаходить своє втілення у звичаях. Юристи історичної школи
стверджували, що історія права цілком зумовлена історією суспільства, нації,
народу. Вже в роботах Бьорка можна знайти красномовне викладення ідеї
національної держави не як раціональної структури, створеної вільно вираженою
згодою громадян, а як історичного утворення, яке сягає корінням углиб традицій.
Йому органічно властиві єдність і вищі цінності, котрі стоять над повсякденними
дрібними турботами індивідів, які входять у нього на кожному етапі його
історичного розвитку. Ця органічна ідея права і держави знайшла особливо
сприятливий ґрунт у Німеччині, де Гегель сформулював доктрину держави як живого
організму, як "самоціль" і високе втілення людського розуму. Воно – результат
дії невблаганного ходу історії, який направляється Світовим Духом.
Найвеличнішим представником цієї школи був Савіньї, знаменитий німецький юрист,
який жив і працював у першій половині XIX століття... Він вважав, що право не
штучний продукт праці винахідливого законодавця, але результат поступового
процесу вираження народного духу. І тому єдиним різновидом права, яке може
відповідати цій кваліфікації, – це звичайне право. Саме ця форма права служила
основою для теоретичних побудов Савіньї та його послідовників. Право слід
сприймати як породження тривалого і безперервного історичного процесу. Джерело
його юридичної сили коріниться в традиціях, етичних нормах, глибинах народної
свідомості, що і робить його істинно національн
- Київ+380960830922