РОЗДІЛ 2
ОБ’ЄКТИ, МАТЕРІАЛИ І МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕНЬ
2.1. Сучасна еколого-ценотична ситуація у високогір’ї Українських Карпат і
методичні проблеми її оцінки
Карпатська гірська система належить до гірської підпровінції
Середньоєвропейської провінції Голарктики. А. Медвецька-Корнась [454] ділить
Карпати на три частини: Західні, Східні і Південні Карпати. Українські Карпати
– це частина території Східних Карпат у межах сучасних Львівської,
Закарпатської, Івано-Франківської та Чернівецької областей
(рис. 2.1). Вони належать до типу гір середньої висоти і лише їх найбільш
підняті масиви (Чорногора, Мармарош) до альпійського типу високих гір.
Рис. 2.1. Розташування Українських Карпат у Карпатській гірській системі.
Українські Карпати значно відрізняються від інших гірських країн Середньої
Європи за комплексом екологічних чинників, які впливають на склад рослинності.
На Карпати в більшій мірі, ніж на Альпи та на інші гірські масиви, які
знаходяться ближче до Атлантичного океану, впливають континентальні і холодні
повітряні маси північного сходу і сходу Європи. Тому головною відмінністю
Карпат є холодніший і континентальніший клімат і у зв’язку з цим більша
представленість бореальної флори [585].
Українські Карпати є східним продовженням Альп і мають з ними багато спільних
рис в тектонічній будові, геоморфології, ґрунтовому покриві, складі флори і
рослинності. Східні Карпати називають ще лісистими, або Полонинськими
Карпатами. В Україні Східні Карпати представлені найбільш звуженою частиною
карпатської дуги і складаються з кількох паралельних хребтів, збудованих майже
цілком з карпатського флішу, за винятком крайового вулканічного хребта
Вигорлат, складеного з вулканічних порід [434].
За К.В. Станюковичем [571], до високогір’я належить гірська територія, яка
розташована над верхньою межею лісу. Отже, абсолютній висоті гір вирішального
значення не надається, а увага приділяється лише характеру розмежування
рослинності. У випадках, коли нижня межа високогір’я змикається з лісовими
луками, вона визначається участю високогірних видів рослин. До складу
високогір’я входять не лише великі гірські масиви, але й окремі вершини гір.
Основною рисою високогір’я Українських Карпат, якою вони відрізняються від
Західних і Південних Карпат, є відсутність субнівального поясу, тобто
відсутність верхньої межі рослинності.
У високогір’ї Українських Карпат характер і розвиток біогеоценотичного покриву,
в першу чергу, визначається кліматом. Поширення ценосистем та їх будова тут
тісно пов’язані із зміною висоти над рівнем моря, гірського рельєфу, експозиції
і крутістю схилів. Часті у високогірних районах інтенсивні дощі і зливи є
передумовою розвитку сельових явищ, ерозії ґрунтів, виникнення повеней.
Високогірні вітри, прориваючись у долини рік, викликають масові вітровали і
буреломи лісу. Перерозподіл снігу вітром і нагромадження великих снігових мас
на крутих схилах призводить до виникнення лавин.
В Українських Карпатах за рельєфом і характером флори і рослинності К.А.
Малиновським [434] виділено 8 високогірних районів
(рис. 2.2): Чивчинське, Мармароське, Чорногірське (з Гринявськими вершинами),
Свидівецьке високогір’я, високогір’я полонини Красної (з вершинами Негровець і
Менчул), Ґорґанське, Боржавське і Бескидське високогір’я (з вершинами Рівна,
Остра, Пікуй). Флористичний склад високогір’я налічує 833 види
папоротеподібних, голонасінних та покритонасінних рослин. Високогірні
ценосистеми зосереджені, в основному, за геоморфологічним районуванням [629], в
Полонинсько-Чорногірській та Мармароській областях.
Рис. 2.2. Геоморфологічна карта Українських Карпат: чорним кольором виділено
високогір’я.
Чивчинське високогір’я об’єднує найсхідніші в межах України вершини
Полонинського хребта. Протяжність Чивчинських гір сягає близько 40 км. Б.
Павловський за характером рельєфу, геологічною будовою та рослинністю поділяє
Чивчинські гори на три частини: південну – від вершини Гнєтеси (1769 м) до
Лоздунського перевалу (1340 м), з вершинами Хітанка (1645 м) і Перелука (1576
м), середню – від Лоздунського перевалу до Сулігула (1689 м) та північну – від
Ладескула (1585 м) до Стогів. Південна найвища частина Чивчинських гір з
чотирма вершинами понад 1700 м вкрита заростями Pinus mugo. Середня частина має
нижчі вершини з різким рельєфом, крутими схилами і скелями, але заокругленими
вершинами, вкритими вторинними луками. Північна частина має вершини нижче 1600
м.
Мармароський масив збудований з твердих кристалічних порід. Тут простежується
три висотні пояси рослинності: лісовий, субальпійський і альпійський. Головний
хребет тягнеться ламаною лінією від сідловини між
г. Стіг і вершиною Корбул (1700 м) на захід і має вісім вершин понад 1700 м. У
центрі Мармароського масиву розташована г. Піп Іван (1940 м). Рослинність
Мармароських гір подібна до рослинності Чорногірського масиву. Особливістю є
переважання мішаних лісів Piceeto-Abieto-Fageta i Fageto-Abieto-Piceeta,
субальпійський пояс на 80% зайнятий гірськососновим криволіссям. У високогір’ї
розвинутий типовий альпійський ландшафт з гострими вершинами і гребенями, який
відзначається незначною ценотичною різноманітністю.
Чорногірське високогір’я є найвищою частиною Українських Карпат, в межах якої
знаходиться більше 20 вершин понад 1700 м, у тому числі шість вершин з висотами
понад 2000 м [462] – Піп Іван Чорногірський (2026 м), Бербенєска (2037 м),
Гутин-Томнатек (2016 м), Ребра (2001 м), Говерла
(2061 м), Петрос (2022 м). Ці гори підносяться над верхньою межею лісу і
утворюють великі високогірні масиви з типовою субальпійською і
- Київ+380960830922