РОЗДІЛ 2
ТРАНСФОРМАЦІЯ ЗЕМЕЛЬНИХ ВІДНОСИН В УКРАЇНІ І
ФОРМУВАННЯ РИНКУ ЗЕМЕЛЬ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО
ПРИЗНАЧЕННЯ
2.1. Сучасний стан реформування земельних відносин в Україні
Земельна реформа в Україні – важлива складова аграрної реформи, здійснюваної в
Україні у зв’язку з ринковою трансформацією суспільного сектора
сільськогосподарського виробництва. Вітчизняні науковці дають таке визначення
її сутності: „земельна реформа являє собою комплекс правових, економічних,
технічних і організаійних заходів, здійснення якого забезпечує перехід до
нового земельного ладу, що відповідає характеру регульованої, соціально
орієнтованої ринкової економіки країни. Вона є складовою частиною економічної
реформи, здійснюваної в Україні у зв’язку з переходом економіки держави до
ринкових відносин” [20]. Об’єктом земельної реформи визначено всі землі
України. У колишньому СРСР держава була монопольним власником усього земельного
фонду. Земля передавалась у „довічне володіння” та користування
сільськогосподарським підприємствам (колгоспам і радгоспам) та їх працівникам
(присадибні ділянки). Оренда землі, її купівля-продаж заборонялися.
За радянських часів ніхто не ставив під сумнів переваги загальнонародної
(фактично державної) власності на землю. Але вже на самому початку аграрної
реформи, в першу чергу її ініціатори перейшли на протилежні позиції, тобто
визнали за необхідне денаціоналізацію земель сільськогосподарського
призначення. Інакше кажучи, аграрну реформу, зокрема земельну ініціювала
держава, була її „сценаристом і режисером”. Усі гілки влади із можливих
варіантів демонополізації земель сільськогосподарського призначення (наприклад,
її соціалізації, оренди землекористувачами у держави, надання у тимчасове чи
довічне користування тощо) надали перевагу приватизації землі. У зв’язку з цим
була прийнята низка законодавчих та нормативних актів. Виділимо головні.
18 грудня 1990 року Верховною Радою України було прийнято постанову „Про
земельну реформу” в Україні. В цьому ж році був прийнятий Земельний кодекс,
який визначав правовий режим та порядок передачі земель у власність і надання
їх у користування.
У січні 1992 року прийнято Закон України „Про форми власності на землю”, що
зумовило наступні дії – паювання землі та майна. У грудні того ж року прийнято
Декрет Кабінету Міністрів України „Про приватизацію земельних ділянок”. Питання
приватизації майна в АПК були законодавчо врегульовані в травні 1993 року.
Новий імпульс перетворенням в галузі було надано в 1994 році Указом Президента
України „Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері
сільськогосподарського виробництва”. Через рік Указ Президента України „Про
порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським
підприємствам і організаціям”. З червня 1996 року нова Конституція України
законодавчо гарантує права власності на землю. У жовтні 1998 року був прийнятий
Закон України „Про оренду землі”, а з 1 січня 1999 року запроваджений
фіксований сільськогосподарський податок.
Раніше зазначалося, що основу формування і розвитку земельних відносин у
будь-якій суспільно-економічній формації становить власність на землю.
Відповідно до чинного законодавства України, зокрема законів України „Про
власність”, „Про форми власності на землю”, Земельного кодексу України, у нашій
державі запроваджено державну, колективну, приватну форми власності на землю.
Конституцією України колективна власність на землю не передбачена. Крім
державної і приватної, нею впроваджено комунальну форму власності.
Важливою віхою земельної реформи стало прийняття у жовтні 2001 року Верховною
Радою України другого Земельного кодексу України. Щодо права власності на землю
тут зафіксовано таке положення „Земля в Україні може перебувати у приватній,
комунальній та державній власності” [49].
З позицій сільськогосподарських земель головним тут є те, що з набранням 1
січня 2002 року чинності нового Земельного кодексу України було закріплено
право приватної власності селян на землю і закладені основи формування ринку
землі. Проте Земельний кодекс України не вирішив усі питання його
функціонування, і тому мають бути прийняті нормативно-правові акти на розвиток
Земельного кодексу.
На селі з’явився значний прошарок землевласників 6,8 млн. (14,5% від усього
населення). При цьому йдеться лише про власників земельних паїв. Певні висновки
щодо підсумків земельної реформи в контексті категорій землевласників і
землекористувачів в Україні можна зробити на підставі показників таблиці 2.1.
Таблиця 2.1
Зміни в площі сільськогосподарських угідь за категоріями землевласників і
землекористувачів в Україні, млн. га
Власники землі і
землекористувачі
1990
1995
2000
2002
2004
2005
2005 у % до 1990
Сільськогосподарські підприємства, всього
38,7
35,2
29,9
26,9
23,5
22,1
57,1
у т.ч.: недержавні
28,8
28,1
28,0
25,4
23,4
21,8
75,7
державні
9,9
7,1
1,8
1,5
1,3
1,2
12,1
Громадяни, всього
2,7
5,6
8,5
10,9
13,8
14,9
551,9
у т.ч.: присадибні ділянки
2,5
3,9
4,3
4,6
4,6
4,7
188,0
Як свідчать наведені дані, за період 1990-2005 рр. приблизно на 43% зменшилось
землекористування сільськогосподарських підприємств, а державних – у 8,25 рази.
Водночас сільськогосподарські угіддя в користуванні громадян зросли більше ніж
у 5,5 рази. Що стосується форм власності на землю, то станом на 1 січня 2006 р.
у державній власності перебувало 49,5 % земель, приватній – 50 % і колективній
– 0,5 %; сільськогосподарських угідь, відповідно – 28,2%; 71,4% і 0,4 % (рис.
2.1).
Рис.2.1 Структура сільськогосподарських угідь за формами власності
- Київ+380960830922