РОЗДІЛ II
ПРАКТИКА РЕАЛІЗАЦІЇ ЛІЗИНГОВИХ ПРОЕКТІВ
2.1.Інфраструктура лізингового ринку в Україні та місце на ньому комерційних банків
Розвиток лізингового бізнесу неможливий без створення умов сприятливих для організаційно-правових механізмів лізингу, які б забезпечили ефективну взаємодію всіх його суб'єктів. Тобто йдеться про ринок лізингових послуг, який виступає складовою сучасного ринку капіталу як головного елементу складної системи господарювання та механізму реалізації ринкової економіки.
Через багатогранність лізингових відносин ринок лізингових послуг поєднав у собі елементи ринку реальних активів та фінансового ринку.
Так, якщо йдеться про класичну схему взаємовідносин між суб'єктами лізингового бізнесу, посередником в якій виступає лізингова компанія або комерційний банк, та об'єктами угоди є матеріальні активи (елементи основних фондів), то лізинговий ринок виступає складовою ринку реальних активів.
Однак, якщо на вихідному етапі організації лізингового бізнесу має місце лізинговий кредит банківської установи лізинговій компанії або безпосередньо позичальнику - лізингоотримувачу, тобто між вищезазначеними суб'єктами виникають кредитні відносини, які характеризують особливості кредитного ринку (або ринку банківських позик); то частина лізингових відносин реалізаується на фінансовому ринку. Таким чином, в основі руху грошових коштів на фінансовому ринку лежать довгострокові кредитні відносини, що трансформуються у грошові відносини та завершуються на ринку реальних активів.
Ринковий механізм лізингового бізнесу проявляється перш за все у взаємодії попиту та пропозиції на об'єкти лізингу.
Досліджено, що ринок лізингу може бути первинний та вторинний, що представлений об`єктами, які вже були у використанні. Особливістю формування українського лізингового бізнесу є те, що його становлення відбувається на теренах первинного ринку, який представлений:
Рис.2.1 Структура лізингового ринку України на 1.01.2001 року
Хоча лізинговий бізнес в Україні знаходиться все ще на стадії свого формування, однак статистичні звіти Всеукраїнської асоціації лізингу "Укрлізинг" свідчать, що за останні 3 роки обсяг лізингових послуг в Україні зріс майже на 30% та склав 50 млн.дол. США. Однак весь обсяг лізингу не перевищує 10-12 % його попиту в промисловості України [66]. А фахівці ЗАТ "Фінансово-лізинговий дім" оцінили платоспроможний попит в 2001 р. на лізингові послуги в сумі 20 млн. доларів США на місяць [77].
Для того, щоб ринок лізингових послуг ставав дедалі більш дієвою та прозорою складовою сучасного ринку капіталів необхідна розвинена інфраструктура, тобто система соціально-економічних, політичних умов та відповідних заходів, що мають проводитися на державному рівні, які сприятимуть забезпеченню ефективного функціонування лізингового бізнесу.
У світовій практиці інфраструктуру будь-якого ринку прийнято характеризувати через призму трьох її невід'ємних складових. Тому інфраструктуру ринку лізингових послуг доцільно умовно представити регулюючою, функціональною та інформаційною складовою.
Регулююча складова інфраструктури представлена нормативно-правовою базою, що регулює діяльність лізингових інститутів на ринку лізингових послуг, та забезпечує нагляд за успішною організацією та реалізацією лізингового бізнесу.
Сприятливий законодавчо-нормативний клімат є запорукою розвитку лізингового бізнесу, тому що визнає його реальним та дієздатним; спроможним пробудити інтерес усіх зацікавлених в такому бізнесі сторін. Адекватний нормативний режим лізингу спроможний забезпечити йому рівне чи навіть більшсприятливе підгрунтя для розвитку у порівнянні з іншими формами фінансування.
Зокрема, права та обов'язки лізингодавця як юридичного власника обладнання та права та обов'язки лізингоотримувача як користувача повинні бути чітко визначеними. Юридичному власнику потрібний простий та ефективний процес повернення активу, якщо умови лізингової угоди будуть порушені з боку лізингоотримувача, включаючи автоматичне право повернення власності без тривалих судових процедур, та право вимагати виплати лізингового боргу та інше відшкодування збитків. Якщо повернення власності полегшено у правовому та юридичному аспектах, лізингові компанії можуть у такому випадку оформлювати більш ризиковані операції, ніж в інших випадках, та встановлювати більш низькі премії за ризик в угодах лізингу, що впливатиме на вартість угоди.
Лізингоотримувач повинен мати право використовувати обладнання та отримувати повну віддачу від активу. Як правило, лізингоотримувач також має право ставати власником при здійсненні заздалегідь узгодженого опціону придбання по закінченню лізингової угоди. У той же час лізингоодержувач зобов'язаний своєчасно вносити лізингову плату, а також страхувати та обслуговувати обладнання.
Оскільки діяльність лізингових компаній не поширюється на сферу кредитних відносин, тобто вони не здійснюють позичкові чи депозитні операції на користь інших суб'єктів господарювання, то вони беззастережно відносяться до структур з помірним ризиком діяльності та підлягають меншому регулюванню з боку держави, ніж комерційні банки. Однак в розвинутих країнах, де регулюючі органи спостерігають за лізингом (загалом це центральний банк чи міністерство фінансів), останні часто здійснюють контроль за ефективністю через фінансову звітність з метою визначення відношення максимального боргу до акціонерного капіталу, мінімальних потреб капіталу. Кінцевим завданням таких перевірок є визначення допустимого ступеню свободи для лізингової компанії.
Через існування різних законодавчо закріплених розбіжностей у визначенні лізингу, правах та обов'язках сторін норми оподаткування та обліку суттєво відрізняються у різних країнах. Проте за діючими міжнародними стандартами, як правило, застосовують два зведені типи обліку: фінансовий та податковий. Метою фінансового обліку є визначення фінансової стійкості