РОЗДІЛ 2
НАЦІОНАЛЬНИЙ МЕНТАЛІТЕТ: ДОСВІД ТЕОРЕТИЧНОЇ САМОРЕФЛЕКСІЇ В КОНТЕКСТІ ГУМАНІТАРНОГО ПІЗНАННЯ
2.1. Міждисциплінарна модель феномена національного менталітету
Необхідність наукового плюралізму та методологічного релятивізму в політологічних дослідженнях дає підстави стверджувати, що першочерговим є звернення до гуманітарного пізнання, в центрі якого - ментальність як єдиний феномен, який має свої відтінки у різноманітних науках. Як зауважує І.Онищенко, на сучасному етапі етнополітологічних досліджень постала необхідність синтезувати багатоманітність концептуальних підходів, узагальнити накопичену фактологічну базу емпіричних досліджень теорії етносу, нації і національних відносин та звільнитися від догматичних схем заради об'єктивних знань щодо проблем етно- та націогенезу [34; 70]. Із відродженням незалежної України, яке супроводжується етнічним ренесансом, політизацією етнічності та національно-державним будівництвом, проблеми дослідження етнополітичних процесів набувають надзвичайно важливого значення. Положення про те, що предметне поле етнополітичної науки так чи інакше перехрещується з предметними областями інших наук, є досить розповсюдженим [75; 126], адже політика як така виступає об'єктом дослідження багатьох гуманітарних та суспільних наук [76; 7]. Спочатку ці дослідження велись в рамках історії, соціології, філософії та політології. Однак, будучи надто вже загальними, ці науки займались етнополітичними проблемами поверхово і формально. Потім народилися (чи відродилися) нові етнонауки; зокрема, етнологія - наука про життя етносів та націологія - наука про життя націй. Водночас в рамках або на межі з класичними науками з'являються нові наукові напрямки, які називаються "етнонапрямками". Серед останніх найбільш помітних успіхів досягли етнополітологія (І.Іванченко, В.Ігнатов, М.Вівчарик, О.Картунов, О.Майборода), етнопсихологія (О.Куц, О.Нельга, М.Обушний, А.Пономарьов, М.Шульга), етнополітика (І.Варзар, В.Євтух, М.Молчанов, Л.Нагорна, В.Суглобін), етносоціологія (А.Аза, А.Орлов, Б.Парахонський, Н.Черниш). Пожвавилися етноісторичні дослідження (Б.Гончар, Я.Дашкевич, Я.Ісаєвич, С.Кульчицький, І.Курас, В.Кучер, М.Панчук, В.Панібудьласка, В.Потульницький, А.Слюсаренко, В.Смолій, В.Солдатенко, В.Чумак, Ю.Шаповал, В.Шверта та інші), вивчаються політико-правові аспекти національного (В.Бабкін, О.Копиленко, О.Медведчук, О.Мироненко, П.Рабінович, А.Рогожин, О.Скакун, І.Усенко); здійснюється дослідження рис характерології українського народу (А.Бичко, І.Бичко, В.Сергійчук, В.Храмова), етнодемографії (С.Пирожков, І.Прибиткова).Активно заявили про себе: етнофілософія (Є.Бистрицький, В.Вілков, В.Г.Воронкова, Є.Головаха, М.Горєлова, С.Грабовський, О.Забужко, В.Ігнатов, В.Кремень, І.Кресіна, Т.Метьолова, Б.Попов, В.Ребкало, В.Скуратівський, В.Ткаченко, Л.Шкляр та інші); етнокультурологія (В.Горський, С.Грабовськитй, І.Дзюба, М.Жулинський, М.Нічик); етнолінгвістика (Ю.Жлуктенко, В.Русанівський, О.Тараненко, О.Ткаченко); історіософія ( Ю.Бадзьо, А.Білинський , М.Брайчевський, Б.Кравченко, Я.Пеленський, О.Пріцак, П.Сохань, В.Ткаченко, П.Толочко); етноконфліктологія (Д.Видрін, О.Маруховська, М.Мокляк, М.Пірен, Г.Перепелиця, С.Римаренко, Л.Тупчієнко); етноетика (В.Кремінь, В.Пазенюк); етнорелігієзнавство ( П.Косуха, М.Рибачук, Є.Сверстюк,О.Уткін, П.Яроцький); етнологія ( В.Горленко, С.Макарчук, В.Наулко, А.Пономарьов); діаспорознавство ( А.Жуковський, П.Кравчук, В.Маркусь, Л.Рудницький, В.Трощинський) Запрацювала націософська школа (Ю.Бойко, О.Мотиль, М.Попович, Ю.Римаренко) [2; 515-516]. Представники кожного з цих наукових напрямків зробили свій вагомий внесок в дослідження феномена національного менталітету.
Філософію можна розглядати як теоретичну форму світогляду і як форму суспільної свідомості, як теоретико-концептуальну і світоглядну інтерпретацію явищ суспільного життя, оскільки саме у філософській рефлексії репрезентується цілісна самооцінка суспільства як суб'єкта історії, істинне самопізнання всесвітньо-історичної практики людства [77; 25].
Етнофілософія розглядає національний менталітет як матрицю культури, що дає можливість суб'єкту епістемологічно осмислювати соціум, людей, світ, космос, своє "его", екзистенцію, культуру, феномени цивілізації, і яка пов'язана з принципами організації саморефлексії та власних структур. Саме тому необхідне дослідження "екзистенціального", яке виступає формою переживання духовності, способом її вкоріненості в душу людської істоти. Рух "індивідуальної духовності", або спосіб духовного самоздійснення особи, в свою чергу, є створенням смислу її екзистенції. Система методологічних етнофілософських принципів, як відмічає К.Ю.Райда, які дають змогу дослідити специфіку екзистенціального підгрунтя духовних процесів, створюють можливість виявити реальний зв'язок між відповідним узагальненням мислення і конкретною формою життєдіяльності, змістом такої життєдіяльності певного покоління людей.
В контексті етнофілософського дискурсу проблеми менталітету розробляли І.Кант, Д.Юм, Г.-В.Гегель, І.-Г.Фіхте, К.А.Гельвецій, І.Г.Гердер та інші мислителі другої половини XVIII-XIX століть, твори яких становлять гностично-когнітивні моделі ментальних характеристик суспільства. Г.-В.Гегель розвивав і обгрунтовував вчення про "дух народу", яке витікало з його ідеалістичного вчення про дух взагалі. К.А.Гельвецій в своїй роботі "Про людину" відмічав, що "будь-який народ має свій особливий спосіб бачити і відчувати", і зауважував, що цей спосіб бачення і відчуття змінюється або раптово, або поступово, в залежності від раптових або непомітних змін в формі правління, а отже, і в суспільному вихованні, з орієнтацією на модернізацію і диференціацію ментальної проблематики [78; 182]. І.Кант в доробку "Антропологія", аналізуючи ментальні особливості французів, англійців, італійців, іспанців, німців, розглядав не тільки позитивні матриці, але вважав своїм обов'язком вказати і на негативні моменти національного м