Розділ 2.
Українське селянство на рубежі ХІХ – ХХ століття: традиційні та інноваційні
чинники соціально-економічного становища
Наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття зміни, що відбулися в способі
виробництва, свідчили про якісно нову стадію розвитку капіталізма [96, 510].
Аграрна криза кінця ХІХ століття, що спричинила падіння цін на хліб і
неурожайні 1897 та 1900 роки, особливо позначилась на соціально-економічному
становищі українського селянства. У зв’язку з новою світовою економічною кризою
початку ХХ століття надзвичайно загострилися глибокі суперечності в
соціально-економічному житті країни, особливо в Україні. Пережитки кріпацтва
гальмували розвиток продуктивних сил на селі, викликаючи зубожіння селянства,
посилюючи його обезземелення. Дрібне надільне землеволодіння селян протистояло
великому поміщицькому землеволодінню. Внаслідок обезземелення сільська біднота
стала основним джерелом формування як промислового, так і сільського
пролетаріату.
Отже, на соціально-економічне становище селянства на рубежі ХІХ – ХХ століть
впливали такі фактори: аграрна криза, якісна нова стадія розвитку
капіталістичних відносин при існуванні великого поміщицького землеволодіння та
пережитків кріпосництва, неврожаї, обезземелення селянства.
У зазначений період селянство істотно змінюється: домонополістичне селянство не
тільки диференціюється, воно зовсім руйнується, перестає існувати, витіснюване
зовсім новими типами сільського населення, - типами, які є базисом суспільства
з пануючим товарним господарством і капіталістичним виробництвом. Ці типи –
сільська буржуазія і сільський пролетаріат, товаровиробники у землеробстві та
сільськогосподарські наймані робітники [4, 160].
Розвиток капіталізму в сільському господарстві супроводжувався подальшим
соціальним розшаруванням селянства. Диференціація селян за надільним
землеволодінням на рубежі століть досягає значних розмірів. В.І.Ленін писав про
наявність у цей час трьох основних прошарків селянства: нижнього, середнього і
вищого по Європейській Росії. До нижчого він зараховував господарства з наділом
до 15 десятин на двір, до середнього – від 15 до 20 і до вищого ? від 20 до 500
і більше [5, 63]. За цією класифікацією на початку ХХ століття в Україні було
майже 1,5 млн. господарств, що входили до нижчої групи. Вони володіли лише 2/5
всієї площі надільної землі – сільська біднота; сільській буржуазії належало
448 тис. дворів (5 млн. чол.), вона зосереджувала в своїх руках майже 40% всіх
надільних і приватних земель. Решту – 550 тис. дворів (5-6 млн. чол.) становили
середняки, які були власниками четвертої частини надільних земель. Середній
наділ у бідняцьких господарствах становив трохи більше 4-х дес., у середняцьких
? 8, у заможних близько 15 дес. землі [102, 448]. Середній наділ по Росії в
цілому становив 11,1 дес. на двір, а в Україні ? 6-7 дес. Тому середні розміри
селянських наділів в Україні були менші, ніж у європейській Росії, але в
Україні були кращі природно-кліматичні умови, більш високий рівень розвитку
капіталізму. До групи з низькою забезпеченістю землею входили господарства, що
володіли в Подільській губернії наділом до 4 десятин, в Полтавській ? до 6
дес., в Київській, Харківській, Волинській і Чернігівській ? до 7 дес., у
Херсонській ? до 8 дес., в Катеринославській ? до 10 дес., в Таврійській ? до
15 дес. До групи з середньою забезпеченістю землею належали господарства з
наділом у Подільській губернії від 4 до 7 дес., у Полтавській ? від 6 дес. до 9
дес., у Київській, Волинській, Харківській і Чернігівській ? від 7 до 10, у
Херсонській ? від 8 до 10, у Катеринославській ? від 10 до 15 і Таврійській від
15 до 20 дес. До вищої групи господарств належали ті, що мали в Подільській
губернії більше 7, в Полтавській губернії ? 9, в Київській, Харківській,
Чернігівській, Волинській, Таврійській ? більше 20 десятин [259, 334].
Аналіз селянського надільного землеволодіння за цією класифікацією показує, що
на початку ХХ століття в Україні було майже 2/3 господарств нижчої групи ?
сільської бідноти, що володіла 2/5 всієї площі надільних земель; майже 1/4 усіх
селянських дворів становили середняки, у розпорядженні яких було більше 1/4
усієї площі надільної землі, а понад 1/6 селянських дворів належало до вищої
групи ? заможників, що мали 1/3 усіх земельних наділів [259, 335].
Отже, з розвитком капіталістичних відносин наприкінці ХІХ століття в результаті
інтенсивного соціального розшарування відбулися докорінні зміни в розподілі
земельної власності, які зумовили появу 3-х груп селянства: сільської бідноти,
середняків і заможників. Розшарування селянства створило нові два типи
населення села ? сільську буржуазію і сільську бідноту, спільною ознакою яких
був товарно-грошовий характер господарства.
Станово-розрядна система в Україні забезпечувала нерівномірне наділення селян
землею. В 1905 році в Україні було 1 626 397 дворів колишніх поміщицьких селян,
1 249 133 двори колишніх державних селян, 5 059 ? колишніх удільних, чиншовиків
? 21 052 двори, колоністів ? 89 455 дворів [256, 4]. Колишні поміщицькі селяни,
що становили 50% усіх жителів сіл України, мали майже в 2 рази менше землі, ніж
колишні державні. Недостатньо нею були забезпечені і козаки Полтавської та
Чернігівської губерній. Мінімальна офіційна норма середньої селянської родини в
чорноземних губерніях мала бути не менше 5 дес. на кожну особу чоловічої статі,
а фактично в Київській губернії на 1 чол. з складу колишніх державних селян у
середньому припадало 3,2 дес. [105, 54] (по європейській частині Росії ? 12,5
дес.) [120, 107], у Подільській і Волинській ? 3,1 дес., Харківській – 3,8
дес., Чернігівській ? 3,0, Полтавській ? 2,6 дес. Тільк
- Киев+380960830922