РОЗДІЛ 2
ОСОБЛИВОСТІ МЕХАНІЗМУ ФОРМУВАННЯ ВИРОБНИЧИХ
ВИТРАТ В СКОТАРСТВІ
2.1. Форми власності і господарювання в системі формування виробничих витрат
В основі будь-якого економічного механізму і рівня економічного розвитку країни в цілому лежать форми власності на засоби виробництва та виготовлену продукцію, а, відповідно, і форми господарювання. Тому, протягом всього історичного періоду існування людства перед ним стоїть проблема суспільних відносин, в основу яких, насамперед, покладено відносини власності. Якою має бути власність - спільною чи приватною - це питання хвилювало і хвилює не одне покоління людей [113, с.9].
Ретроспектива розвитку форм власності, відносин власності та форм господарювання детально пророблена вченими-економістами і висвітлена в наукових працях [2, 20, 23, 29, 30, 32, 34, 56, 58, 60, 62, 67, 71, 74, 75, 76, 82, 83, 89, 91, 95, 113, 114, 116, 119, 120, 125, 145, 148, 149, 150, 152]. Поряд з цим є необхідним узагальнено розглянути історичний розвиток форм власності, відносин власності та форм господарювання, що дасть можливість зробити об`єктивну оцінку і висновки щодо їх особливого значення в системі формування виробничих витрат.
Необхідність переходу від командно-адміністративної системи господарювання до ринкової економіки поставила на порядок денний питання про перегляд існуючої концепції власності, оскільки вона, як свідчить досвід усіх країн, що розвивалися за соціалістичною моделлю, зумовлювала відносно низькі темпи розвитку економіки та її ефективність. Як відомо, країни ринкової орієнтації досягли кращих результатів порівняно з країнами, що розвивалися на основі усуспільненої власності - державної та одержавленої колективно-кооперативної.
Суттєвою віхою у розвитку України на шляху її суверенізації слід визнати Закон України "Про власність" [97]. Особливість його полягає не лише у визнанні індивідуальної власності у двох її формах - особистої та приватної трудової. Головне у тому, що ці форми власності у загальному їх переліку поставлені на перше місце. Другою стоїть колективна власність і третьою - державна у двох її формах - республіканської власності і власності адміністративно-територіальних одиниць (муніципальної). Хоча всі форми власності (з позиції ставлення до них) визнано рівноправними, слід розуміти, що в економічному розвитку України велика увага приділяється саме новим формам власності, тобто особистій і приватній трудовій.
Подальшої трансформації проблема власності в умовах переходу до ринкової економіки зазнала в Законі України "Про форми власності на землю" [110], де поряд з державною визнана необхідність функціонування колективної і приватної земельної власності.
Важливим етапом у вирішенні проблеми власності в Україні є Конституція України (1996р.). Вона визнає три форми власності: суспільну, яка включає державну і комунальну власність та приватну, яка поділяється на приватну власність громадян та приватну власність недержавних юридичних осіб [50, с.17]. Відповідно з вищесказаним у Земельному кодексі України (2001р.) стаття 78 передбачає, що: "Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності" [44, с.26]. А також визначено (стаття 80), що суб`єктами права власності на землю є: а) громадяни та юридичні особи - на землі приватної власності; б) територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності; в) держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, - на землі державної власності [44, с.27].
На думку П.Т.Саблука: "Панування державної (загальнонародної) та колгоспно-кооперативної власності у сільському господарстві (остання за змістом повністю відповідала державній власності) зумовило економічний механізм, який грунтувався на централізованій планово-розподільчій системі господарювання та адміністративно-командних методах управління" [23, с.68]. Тому всі спроби удосконалювати існуючий економічний механізм за умов централізованої планової економіки так і не дали очікуваних результатів. Насамперед, через свою обмеженість, бо були спрямовані лише на часткову зміну окремих ланок господарського механізму, не враховували всієї повноти структури і не змінювали відносин власності. У сільському господарстві, зокрема, зусилля зосереджувалися на вдосконаленні внутрішньогосподарського механізму діяльності колгоспів і радгоспів, пошуку внутрішніх резервів (колективний підряд, внутрішньогосподарська оренда), але при збереженні існуючих форм власності і несприятливого зовнішньоекономічного середовища, яке суворо обмежувало параметри господарської діяльності, гальмувало становлення ефективного сільськогосподарського виробництва.
Існування відповідних форм власності є основною формування відповідних організаційних структур в аграрному секторі. Будь-яка господарська система повинна мати складові частини - господарські формування. Сільськогосподарську продукцію виробляють різні господарські формування, які різняться формою власності на засоби виробництва та вироблену продукцію, розмірами, розміщенням, організацією виробництва і праці [114, с.12]. Тому в умовах формування ринкової економіки вкрай важливим є вибір ефективних організаційних структур. О.М.Онищенко відмічає, що: "Організаційна структура тієї чи іншої галузі - це сукупність організаційно-правових форм господарювання, їх певне співвідношення, які забезпечують успішне їх функціонування. Особливості таких форм обумовлюються багатьма факторами, серед яких мабуть найважливішим є те, на якій формі власності кожна з них заснована" [76, с.11].
Реформування аграрного сектора економіки передбачало вирішення ряду проблем щодо ефективного функціонування АПК в цілому. Серед них основними були: усунення державної монополії власності на засоби виробництва і землю шляхом проведення роздержавлення і приватизації; реструктуризація системи організації ведення аграрного виробництва; реорганізація діючих та органі