РОЗДІЛ 2
Особливості суспільно-політичного становища
Галичини в міжвоєнний період
Перед тим, як розглянути характерні особливості історичного розвитку українського молодіжного руху в Галичині у міжвоєнний період, а саме військово-патріотичний вишкіл в спортивно-патріотичних товариствах, перш за все необхідно висвітлити політичні, соціальні, економічні та культурні чинники, які зумовили цей розвиток. Вони зв'язані безпосередньо із соціально-політичним становищем Західної України, яка займала одне з центральних місць у вирішенні західно-європейських проблем в 20-30-х рр. ХХ ст. Незважаючи на поразку національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. та окупацію українських земель іноземними державами, боротьба за державну незалежність і соборність продовжувалась, але в інших формах та іншими методами.
Західну Україну площею 132,5 тис.кв.км., на якій проживало 6,5 млн. українців, окупувала Польща, що відповідно становило 32,4% і 64% території та населення останньої [ 133. С.68 ]. З метою ізоляції Східної Галичини від Волині поляки створили т.зв. "сокальський кордон", а територію Галичини було поділено на три воєводства: Львівське (28 повітів), Станіславське (16 повітів) і Тернопільське (17 повітів).
Попри припинення війни та окупацію українські політичні сили продовжували боротьбу за свою державність. Уряд ЗУНР розгорнув активну політичну діяльність. Так, 30 квітня 1921 р. Українська Національна Рада запропонувала державам Антанти проект основ державного устрою Галицької республіки. В ньому зазначалося, що Галицька республіка є незалежною і суверенною державою, всім трьом основним народам - українському, польському і єврейському надаються рівні права; республіка зобов'язується оберігати конституційні права національних меншин. Законодавчим органом республіки буде Державна Рада, а виконавчим - влада президента, що обираються демократичними виборами [ 165. С. 36 ]. Як бачимо, даний проект був у дусі тогочасної демократії. Але урядові ЗУНР не вдалося заручитися підтримкою країн Антанти.
Проблема західноукраїнських земель на міжнародній арені була в контексті протистояння держав Заходу і більшовицької Росії. Вважаючи Польщу головною антибільшовицькою силою і складовою частиною так званого "санітарного кордону", країни Антанти підтримували її експансіоністські плани щодо Західної України.
Офіційно лише уряди РРФСР і УСРР протестували проти спроб країн Заходу вирішувати долю Східної Галичини без участі її населення. Ще 13 березня 1923 р. український радянський уряд звернувся з нотою протесту до уряду Франції, Великобританії та Італії, в якій виклав своє бачення вирішення долі західноукраїнських земель, а саме - вільним волевиявленням всіх національностей, які її населяють [ 238. С. 578-588 ]. Якщо внаслідок поразки більшовицьких військ у польсько-радянській війні та підписання Ризького мирного договору 18 березня 1921 р. Холмщина з Підляшшям, Західна Волинь з Поліссям відійшли до Польщі, то проблема Східної Галичини не була вирішена.
З кінця 1920 р. це питання неодноразово обговорювалось на засіданнях Ліги Націй. Саме тут найяскравіше проявились суперечності між державами Антанти за домінуючий вплив у Центральній Європі та право на монопольну експлуатацію природніх ресурсів західноукраїнських земель. Особливу активність проявила Англія, яка домогалась ухвали виконавчої ради Ліги Націй від 23 лютого 1921 р., в якій підкреслювалось, що Східна Галичина "знаходиться за межами кордонів Польщі", яка не одержала "мандат встановлювати адміністрацію в цьому краї", бо є "фактично тільки військовим окупантом Східної Галичини, сувереном якої є держави Антанти" [ 172. С. 216].
Однак наприкінці 1922 р. міжнародна ситуація у вирішенні східногалицької проблеми змінилась на користь Польщі. Цьому сприяли, на думку автора, наступні обставини: по-перше, Англія та Італія остаточно переконались в тому, що передача Східної Галичини Польщі зміцнить т.зв. "санітарний кордон" у протистоянні з більшовизмом; по-друге, Франція зробила поступку Англії на Близькому Сході, а остання пішла назустріч першій у східногалицькому питанні; по-третє, зовнішньополітичні акції екзильного уряду Є.Петрушевича (в тому числі поїздки митрополита А.Шептицького в кінці 1922 - на початку 1923 рр. у Відень, Лондон, Париж та Ватикан) зазнали невдачі [ 43. С.165 ].
Як бачимо, галицький уряд робив усе, щоб політичні кола держав Заходу були поінформовані про події на західноукраїнських землях, взяли під дипломатичний захист ЗУНР, визнали незалежність Галицької республіки, навколо якої з часом могли об'єднатися всі українські землі в єдину державу.
Польський уряд, стурбований таким розвитком подій, також шукав підтримки на міжнародній арені щодо питання анексії Східної Галичини. Так, в лютому 1921 р. був укладений франко-польський військовий договір [ 34. Т.3. С. 75-77 ].
Польська дипломатія зразу ж використала цей момент, розпочавши з'ясування позицій держав Заходу щодо анексії Східної Галичини. 15 лютого 1923 р. польський уряд надіслав Раді Послів держав Антанти ноту з проханням визнати східні кордони Польщі. В повідомленні польського телеграфного агентства зазначалося, що уряд сподівається здобути Східну Галичину для Польщі на умовах запровадження на цій території "спеціального автономічного устрою відповідно до позиції самої Польщі", тобто на умовах так званої системи "воєводського самоуправління", по суті без будь-яких зобов'язань щодо забезпечення національних прав українського народу. На це представник Англії в Раді Послів Гавре заявив, що оскільки Польща не виконала зобов'язань щодо Східної Галичини, не забезпечила широкої автономії, це може стати причиною незгоди Англії. Політичний комітет Ради міністрів Польщі змушений був 10 березня 1923 р. схвалити умови анексії цих західноукраїнських земель. У них стверджувалося, що визнання країнами Антанти східних кордонів Польщі "повинно насамперед вирішити повний суверенітет польської держави над так званою "Східною Га
- Киев+380960830922