РОЗДІЛ 2
ЗАСОБИ ОБ'ЄКТИВАЦІЇ ВЗАЄМОРОЗУМІННЯ
У НІМЕЦЬКІЙ МОВІ
Попередні зауваження
Комунікативно-прагматичний підхід до вивчення мови передбачає дослідження її функціонування у реальних контекстах, розгляд закономірностей її використання у мовленнєвій інтеракції. Мовленнєва діяльність, як і будь-яка інша, пов'язана з попередньою постановкою мети й добором засобів її оптимальної реалізації. Тому завдання лінгвістів полягає як у встановленні та аналізі мовленнєвих актів, властивих дискурсам певного виду, так і потенційних мовних одиниць та структур (типових чи яким повинна надаватися перевага), застосовуваних у конкретних комунікативних ситуаціях.
Комунікація завжди відбувається у деякій ситуації, яка охоплює різні елементи - такі, що мають значення для змісту комунікації і перетворюють її загальну схему в мовленнєву діяльність за участю мовних явищ (наприклад, речення) у їх взаємодії з іншими чинниками - такими, як особистісні характеристики мовців, їх психічний стан, манера жестикуляції і т.д. Науковці підрахували, що тільки 7% інформації передається через зміст сказаного, 38% ми отримуємо через тембр і висоту голосу та 55% - через невербальні елементи спілкування (міміка, жести) [143, с. 96]. Однак можна стверджувати, що інформація, яка передається, незалежно від її характеру являє собою синтез, тобто деякий нерозчленований по своїй суті єдиний зміст. Тому дослідження комунікативної діяльності людини повинно відбуватися лише в плані розгляду її вербальної поведінки у взаємодії з різноманітними невербальними засобами [98]. При цьому мова, як "єдино глобальна маніфестація всієї розумово-пізнавальної діяльності людини", виступає у процесі комунікації домінуючим засобом, який керує всіма невербальними одиницями [74, с. 27, 32].
Усвідомлення необхідності включення до сфери лінгвістичного дослідження факторів, що супроводжують мовлення, було відображене ще в "Тезах Празького гуртка", у яких концепція функціонального підходу до мови вимагала розширення поняття "засоби мовного спілкування". У тезах зверталася увага на те, що "слід систематично вивчати жести, які супроводжують і доповнюють усні прояви мовця при його безпосередньому спілкуванні зі слухачем..." [163, с. 73]. Отже, можна стверджувати, що вивчення мовленнєвої діяльності повинне проводитися через комплексний розгляд як мовних одиниць, так і паралінгвістичних явищ, що функціонують в її рамках. Такий підхід змушує шукати в структурі висловлення єдиний корпус засобів (мовних та немовних), достатній для реалізації відповідного змісту та інтенції.
Врахуванням вищесказаного обумовлена мета цього розділу. Вона передбачає встановлення комплексу одиниць (як вербальних, так і невербальних), котрі використовуються для вираження конкретного актомовленнєвого значення - взаєморозуміння, визначення їхніх функціональних характеристик у німецькому мовленні, а також розгляд механізму їх взаємодії. Інакше кажучи, це спроба експлікувати глибинні закономірності побудови макромовленнєвого акту взаєморозуміння у межах побутової дискурсивної практики. Необхідність такого дослідження пояснюється тим, що незнання специфіки використання у мовленнєвій діяльності хоча б одного з названих елементів призводить до неправильної інтерпретації комунікантами повідомлення, а також до порушення спілкування загалом.
Емпіричну базу даних для встановлення засобів вираження взаєморозуміння та закономірностей їх використання склали фрагменти діалогів із художніх творів та кінофільмів німецьких і австрійських авторів ХХ століття. Слід наголосити на тому, що інтерес до емпіричного аналізу дискурсу, основою якого є когнітивний підхід до вивчення мови, є складовою частиною динаміки розвитку сучасної лінгвістичної думки [94, с. 141]. Як справедливо зазначає П.Б.Паршин, ознайомлення з науковими працями прагмалінгвістів показує, що матеріалом для дослідження переважно є приклади, які спираються на лінгвістичну інтуїцію авторів, на судження інформанта (в ролі якого часто виступає сам дослідник) щодо прийнятності / неприйнятності тих чи інших мовних форм для певної комунікативної ситуації [116, с. 30]. При цьому застосовуються переважно описовий та експлікуючий (пояснювальний) методи. Часто вони поєднуються з деякими іншими, наприклад пропозиціональним аналізом, під терміном "методи лінгвістичної прагматики". Можна погодитися із твердженням П.Б.Паршина, що зазначений термін є певною мірою виправданим, оскільки коротку поки-що історію лінгвістичної прагматики можна розглядати як мікротрадицію, у рамках якої мінімальні теоретичні уявлення та положення встигли переосмислитися як база для її методології [116, с. 32-33]. Зазначимо, що при розгляді мовних та невербальних особливостей взаєморозуміння ми застосовували, у першу чергу, згадані методи. Лише частково (з метою ілюстрування) були залучені елементи статистичних підрахунків, оскільки питання у цьому випадку полягає, на наш погляд, не стільки у тому, як часто використовуються певні засоби, а які закономірності спостерігаються у їх застосуванні.
2.1. Особливості мовної побудови акту взаєморозуміння
З часу опублікування тез Празької лінгвістичної школи (1929 рік) зусилля вчених багатьох країн були спрямовані на вивчення використання мовних ресурсів у різних сферах людської діяльності. Сучасна лінгвістика також ставить перед собою мету дослідити мову як діяльність і визначити при цьому загальні закономірності організації мовного спілкування, включаючи функціонування мовних засобів у конкретних мовленнєвих актах. Актуальним у цьому зв'язку вважаємо встановлення особливостей мовної побудови макромовленнєвого акту взаєморозуміння.
Поведінка людини визначається значною мірою її знаннями, так само мовленнєва поведінка - мовними знаннями. Скільки б даних, крім мовних, не було потрібно людині для правильної побудови та інтерпретації висловлення, початковий імпульс для цього задається поверхневою мовною формою. Тому вона повинна розглядатися як відправна структура в комунікативно-когніт