рОЗДІЛ 2.
ПОЛЕМІЧНІ ЗБІРКИ: ТРАДИЦІЇ ТА НОВАЦІЇ
2.1. Вступні зауваги
У регіонах, де на теренах польсько-литовської держави переважало східне
віровизнання, інституційно об'єднане Київською митрополією, упродовж
досліджуваного періоду не фіксується ні догматичної рефлексії, ні активної
душпастирської роботи, про що, серед іншого, свідчить нескликання місцевих
соборів [150, c. 89-94]. Близьке сусідство, в тому числі повсякденне, рідко
провокувало напруження між носіями того чи того визнання і теологічно
артикульовану полеміку як його зовнішній прояв. Мали місце лише окремі
конфлікти православних з представниками інших віровизнань. З іншого боку,
антиправославна полеміка католиків аж до останньої третини XVI ст. теж іще не
була тяглим явищем: існувала тільки одна, хоча й наповнена гострими випадами,
книга Сакрана “Elucidarius errorum ritus Ruthenici” початку XVI ст., призабута
католиками та ігнорована православними аж до початку XVII ст., коли на неї
зреагував Мелетій Смотрицький.
Коли звернутися до історичної перспективи, то 1054 рік, час розколу Церкви, не
сприймався як розрив між Заходом і Руссю. У Іпатському літописі натрапляємо на
схвальні відгуки щодо хрестових походів, або ж стосовно чудодійного угорського
хреста св. Стефана. Так само захоплення Царгороду у 1204 р. не стало датою
розмежування. Попри те, що на Русі було відомо про насильство “фрягів”, тут їх
не асоціювали з західними сусідами. Більше того, саме тоді реалізувалися
прагнення повернутися до церковної єдності, що втілилося у проголошенні
Ліонської унії. Ці настрої добре видно у “Повісті про захоплення Царгороду
фрягами”, яка має руське походження, хоч відома за новгородськими й
московськими літописами. Текст “Повісті” позбавлений рис конфесійної
упередженості. Безсторонньо описуючи події, автор розглядає падіння Візантії у
контексті соціальних і політичних факторів, міжусобиць у середовищі еліт [194,
c. 170-185]. Неґативний образ “латинського світу”, котрий починає фіксуватися з
XIV ст., Борис Флоря вважає відповіддю на неґативний образ Русі в латинських
джерелах [248, c. 715-723]. Утім, після захоплення Царгороду в політиці
папської курії посилились прагнення до поширення християнства західного обряду
за допомогою сили. Цей процес збігся з ростом значення в країнах
Центрально-Східної Європи Церкви і зв’язку місцевих церков з Римом. В 20-30-х
рр. XIII ст. в документах, направлених до католицьких сусідів Новгороду, руські
були названі невірними, ворогами Бога і католицької віри, а ганзейським містам
було запропонованао перервати торгівлю з ними. У низці папських бул, надісланих
польському духівництву, наголошується на необхідності обмежити стосунки поміж
католиками і “схизматиками”, зокрема шлюби, й сприяти наверненню православних.
Зі створенням Кипчацького каганату країни Центрально-Східної Європи опинилися
загроженими від просування номадів на Захід. Руські князі шукали активного
контакту з папським престолом, а Данило Галицький визнав верховну владу
єпископа Риму над своїм князівством у 1247 році. Зв’зки з Апостольською
столицею були скріплені коронацією та шлюбними союзам. Натомість сусіди і
ймовірні союзники не могли, або ж не хотіли допомогати своєму союзникові, тому
контакти з Римом зійшли на нівець. У папській булі новонаверненому князеві
Міндовґу було надано право захоплювати землі схизматиків. Тевтонському ж
орденові надавалося право залишити за собою усі захоплені руські землі,
натомість орден мусив ліквідувати на цих теренах схизму.
Аналогічне конфесійне неприйняття починає фіксуватися і з православного боку.
Зокрема, у ХІІІ ст. до Кормчої руської редакції введено заборону на шлюб з
«латинянами», про що згадується у «Канонічній відповіді чорноризцю Якову»,
ймовірного авторства митрополита Йоана ІІ – грека, котрий займав руську катедру
з 1077 року. На Балканах заборона на перехресні шлюби впроваджується з XIV ст.,
на що вплинули “Синтагми” Матфея Властаря [132, c. 101-113].
Стосовно польсько-литовської держави, то ставлення офіційної влади до християн
східного обряду зумовлювалося передусім політичною кон'юнктурою внутрішніх та
загальноєвропейських подій. Певні корективи внесла в них Флорентійська унія, що
підштовхнула до активнішого розмежування між східною і західною гілками
християнства. Незважаючи на позитивне ставлення папи до переходу православних
до Католицької Церкви, місцеві католицькі ієрархи вимагали нового хрещення
[247, c. 40-81]. Щодо Московії, то Флорентійська унія дала поштовх до розвитку
ідеї створення незалежного від Константинополя православного центру. Цей
процес, як відомо, увінчався появою окремого патріархату, а обґрунтування
окремішності православних від латинського Заходу було відображене в багатьох
списках антифлорентійських текстів [213, c. 513-529; 249, c. 187-209]. В
Україні і Білорусі натомість повідомлення про Флорентійську унію не фіксуються
[157, c. 41]: корпус текстів, який відображає її неґативне сприйняття у
Московії, оминав руські землі.
Ситуація хиткої рівноваги рішуче змінилася у середині – другій половині XVI
ст., у період розгортання полеміки католиків з протестантами. Для
посттридентського католицизму вселенськість Церкви вважалася одним з основних
критеріїв її «справжності», тому локальні перемоги над православними також
набували актуальності. З іншого боку, оновлення Католицької Церкви в дусі ухвал
Тридентського собору спричинило зміни і в середовищі православних,
підштовхнувши до потреби конфесійного самоусвідомлення, проявом чого, серед
іншого, стало пожвавлення релігійної полеміки з католиками та протестантами.
Збірки
- Киев+380960830922