РОЗДІЛ 2
ПОЛЬСЬКО-ЛИТОВСЬКО-РУСЬКІ ВЗАЄМИНИ У РОЗРОБЦІ ПОЛЬСЬКИХ ІСТОРИЧНИХ ШКІЛ ДРУГОЇ
ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТ.
Для польської історичної науки другої половини ХІХ – початку ХХ ст. характерним
явищем стало оформлення територіальних шкіл, які крім географії осередків
відрізнялися методами досліджень, уявленнями про завдання історичної науки в
тогочасних умовах для Польщі, пріоритетами досліджень. Так сформувалися так
звані краківська, варшавська і львівська школи. У світлі проблематики
дослідження українських земель в відносинах до Польщі і Литви ХІІІ – першої
половини XVI ст. нас насамперед цікавлять такі осередки як Львів і Краків. Ці
міста стали осередками різних шкіл і історичних підходів. До найвідоміших
діячів краківської школи відносяться Юзеф Шуйський, Міхал Бобжинський і
Станіслав Смолька. Серед львівських дослідників слід насамперед назвати Антоні
Прохаску,Фридерика Паппе і Освальда Бальцера. Саме ці вчені найбільш
репрезентативно представляють проблематику польсько-литовсько-руських відносин
періоду пізнього середньовіччя в тогочасній польській історичній науці. Ця
проблематика не постала лише у другій половині ХІХ ст. Ще на просвітницькому
етапі своє бачення історії права Великого князівства Литовського і впливу на
нього польського та руського чинників дав Тадеуш Чацький (1765-1813) [58] [89
[58] Czacki T. O litewskich i polskich prawach, o ich duchu, џrzуdіach, zwi№zku
i o rzeczach zawartych w pirwszem Statucie dla Litwy 1529 Roku wydanem. T.I. –
Warszawa, 1800. – VIII+328 s.]. З романтичних позицій трактували
польсько-литовську унію Лукаш Ґоленбьовський (1773-1849) [67] [90 [67]
Goікbiowski Ј. Dzieje Polski za Wіadysіawa Jagieііy i Wіadysіawa III. T.I. –
Warszawa, 1846. – 573+XXV s.] і Йоахім Лелевель (1786-1861) [150] [91 [150]
Polska wiekуw њrednich czyli J.Lelewela w dziejach narodowych polskich
powstrzeїenia. – T.2. – Poznaс, 1847. – 528 s.]. Таким чином, для краківських і
львівських дослідників питання польсько-литовсько-руських відносин пізнього
середньовіччя існував певний базис, використовуючи який і конфронтуючи з яким
вони творили свої концепції на власній історіософській основі [210, 209, 89]
[92 Див.: [210] Walicki A. The Enlightenment and the birth of modern
nationhood: Polish political Thought from Noble republicanism to Tadeusch
Koњciuszko. – Notre Dame, 1989. – 152 p.; [209] Walicki A. Russia, Poland and
universal regeneration: studies in Russian and Polish thought of the romantic
epoch. – Notre Dame – London, 1991. – 221 p.; [89] Koch H. Slavdom and slavism
in the Polish national Consciousness 1794-1848. – Holzner, 1963. – P.252-263
(Offprint from: Eastern Germany. A handbook. Vol.II. History).].
2.1. Краківська консервативна школа
Краківський університет став основним осередком польської консервативної
історіографії з 1869 р., коли кафедру польської історії тут обійняв Юзеф
Шуйський·
[· Шуйський Юзеф (1835-1883) – польський політик, поет, історик. Учасник
Польського повстання 1863-1864 рр. З 1869 р. очолював новостворену кафедру
польської історії Ягеллонського університету (Краків). З 1872 р. – генеральний
секретар створеної у Кракові Akademii Umiejкtnoњci. Найголовніша праця –
“Historyi Polskiej treњciwie opowiedzianej ksi№g dwanaњcie” (1880). Один з
лідерів політичного руху станьчиків на підавстрійських землях.]. У вступній
прелекції до курсу польської історії він виклав своє бачення науки історії як
одного з засобів повернення політичних традицій полякам. “Так є, панове, наука
нашої історії, історії великої європейської держави, повинна бути одним з
головних осередків повернення до політичних традицій, до повернення політичного
смислу, і не лише через сам аналіз упадку, але й через унаочнення собі причин
нашої давньої слави і могутності” [200, 78] [94 [200] Szujski J. Wstкpna
prelekcja otwieraj№ca kurs historii polskiej // Przegl№d Polski. – Т.І. –
Krakуw, 1869. – S.7. Той же текст див.: [78] Historycy o historii. Od Adama
Naruszewicza do Stanisіawa Kкtrzyсskiego 1775-1918. – S.146.]. Застерігаючи
шкідливість як космополітизму, так і партикуляризму, Ю.Шуйський поклав у основу
своєї історичної конструкції не етнічний, а державно-політичний чинник.
Основними суспільно-політичними інституціями в історії Польщі для нього
постають монархія і церква, саме з огляду на них він вирішує і проблематику
польсько-литовсько-руських відносин перед Люблінською унією.
Литовська проблематика з'являється у третій період польської історії за
хронологією Ю.Шуйського, що охоплює 1139-1279 рр. (період роздробленості
Польщі). Литовський правитель Міндовг (1240-1263) виступає ворогом Польщі і ще
однієї держави, що переживає у цей час доволі короткотривалий ріст –
Галицько-Волинської Русі [197] [95 [197] Szujski J. Historyi Polskiej treњciwie
opowiedzianej ksi№g dwanaњcie. – Warszawa, 1889 (wyd.2). – S.48-50.]. На даному
етапі ці три сили – Польща, Литва і Русь виступають рівноправними суб’єктами
міждержавних відносин. Польща роздріблена, але краківські володарі несуть
королівську традицію від Болеслава Хороброго; Міндовг між 1251 і 1254 рр.
приймає від престолу св. Петра королівську корону для Литви; з 1247 р.
титулюється королем, а у 1254 р. (насправді – у грудні 1253 р. – прим. авт.)
приймає корону з Риму Данило Галицький. При чому по смерті Міндовга Литва
випадає з поля інтересів дослідника – він лише загально зазначає, що до вступу
на престол Ґедиміна (1315) литовську історію визначає боротьба з Орденом і
внутрішня міжусобиця. Натомість Галицько-Волинська держава залишається важливим
чинником і на початку наступного періоду –
- Киев+380960830922