РОЗДІЛ 2
РЕДАКТОРСЬКІ НАБУТКИ Л. ГЛІБОВА ТА ЇХ ВПЛИВ НА ФОРМУВАННЯ ТЕМАТИЧНОЇ ПАЛІТРИ
ЧАСОПИСУ
2. 1. Розробка й впровадження принципів редакторства та редагування
Л. Глібов, як і більшість його колег, не мав професійної освіти редактора чи
журналіста. Журналістами в середині ХІХ ст. називали людей, які працювали в
періодичних виданнях, виділялися своєю творчістю та громадською позицією.
Однак літературне обдарування, просвітницька діяльність, знання народної моралі
та душі, любов до людини чи свідомо, чи інтуїтивно вивели його на нелегку, але
правильну й раціональну, роботу редактора – професію, важливість якої важко
переоцінити. Логіка, гострота мислення, розуміння суспільної ситуації,
мистецтво слова, знання дали основу розквіту таланту Глібова-редактора.
У листі до О. Ханенка Л. Глібов писав: „ ...добре знаю книгодрукарську й
будь-яку друкарську справу з боку естетичного, механічного та економічного, що
дуже важливо як для успішного задоволення друкарських потреб земських відомств,
так і для досягнення економічної мети, яка обумовлюється власне комерційною
справою. Друкарська справа – справа технічна і не багатьом відома; для цього
потрібен не розпорядник прибутків, а керівник, знавець і навіть любитель
мистецтва. Зайняти таку посаду, при достатній платні, охоче бажатиме неабиякий
пан pecunia causa, не думаючи про те – чи розуміється він на тій справі, за яку
береться; мене вабить щире бажання корисної діяльності та чесного шматка хліба
в чернігівському затишші, до якого я так звик” [46, с. 369].
Преса, як відомо, є важливою складовою в організації суспільства, у формуванні
суспільної свідомості. Преса має спиратися на створення системи світоглядних
цінностей, аналізу реального життя й історично пройденого шляху, переорієнтацію
мислення у зв’язку з концепцією суспільного розвитку.
На нашу думку, Глібов-редактор добре розумів це, використовуючи три принципи:
реальність, національність, народність, які й мають живити друковане слово. Про
ці принципи говорив І. Нечуй-Левицький у своїй статті „Непотрібність
великоросійської літератури для слов’янщини” [148]. Ознаками принципів є
зацікавленість і відтворення будь-яких сторін життя, народна мова, характер та
психіка народу [148, с. 72]. І хоча І. Нечуй-Левицький говорив про художню
літературу, визначені ним принципи важливі й для розвитку публіцистики.
Принаймні редакція „Черниговского листка” намагалася використовувати їх у
роботі.
Маючи за мету служити суспільству, журналісти газети ознайомлювали читачів із
суспільним, культурним, літературним життям та діяльністю Чернігівщини,
опікуючись реальними проблемами та потребами. „Окрім щирого бажання служити на
користь суспільству, нічого не було, ніяких матеріальних розрахунків і
визисків, ? пише Л. Глібов у публікації „Від редакції”, – Ми взялися за
здійснення занадто сміливої ідеї – створити свій друкований орган у такому
скромному місті, як наш Чернігів; але й такий сміливий задум все ж таки можна
здійснити, за нашим переконанням, за більш сприятливих обставин” [36].
Чому ж Л. Глібов називає „занадто сміливою ідеєю” ідею видавати газету?
По-перше, через ряд об’єктивних причин, про які вже йшлося у цій роботі:
політичні умови, цензурні обмеження, новий тип видання (неурядовий), фінансові,
кадрові проблеми тощо. По-друге, Л. Глібов розумів стан розвитку власне преси в
Україні і ставлення громади до цього питання.
Спостерігаючи за виданням періодичної літератури, розвитком журналістики
України, за тим, що друкують і що читають, редактор писав у статті „Про видання
щоденної газети „Черниговский листок” у 1863 р.”: „Взагалі у нас читають мало,
пишуть ще менше, думають неохоче. Своє, рідне, нас майже не цікавить.
Передплатники періодичних видань належать у нас до двох категорій: одні
цікавляться справами загальної політики, всіма можливими світовими та
несвітовими питаннями... інші шукають у цих виданнях приємного і бажано
необтяжливого читання між обідом і вечірньою прогулянкою, а потім на сон
прийдешній. Тому у нас процвітають політичні газети та журнали, що
відрізняються масою і різноманітністю белетристичного відділу; видання ж
спеціальні й особливо ті, що мають своїм предметом місцеві, вітчизняні інтереси
– йдуть погано. Наше видання належить до останньої категорії” [43].
Підтвердженням слів редактора може бути кореспонденція з Городні О.
Пацановського, у якій він пише зокрема: „Число періодичних видань і газет, які
передплачуються у Городні, цього року порівняно з минулим зменшилося, деякі
тільки й читають політичні відділи газет” [219. – № 4].
Ще в одному повідомленні з Городні йдеться про те, що є такі читачі, які нічого
не читають, а все знають; є й такі, що читають, але нічого не розуміють; є й
ті, що незадоволені деякими виданнями, а є такі, які незадоволені геть усіма
газетами та журналами [3]. За приклад автор наводить ставлення читачів до
газети „Искра”, до якої деякі читачі ставляться з презирством тільки за те, що
вона не наслідує „Сына Отечества”, а бажає мати „свій напрямок!!” [3].
Пасивність і невисокий інтерес громадськості, зокрема ліберальної інтелігенції,
до суспільних справ, до проблем свого народу, свого краю, власної історії – це
чинники, які, на думку Л. Глібова, впливали на видавничу роботу в Україні. У
статті „Декілька слів про міське життя” він пише: „У провінційних містах, може,
й люблять фейлетонні новини, однак переважно ті, які передаються усно,
друковані ж терпіти не можуть, і якщо й допускають цю надмірну й почасти
шкідливу розкіш, то не інакше, як хороші, благонамірені фейлетони, в яких би,
висловлюючись високим стилем, курився фіміам красномовства…” [33]
- Киев+380960830922