РОЗДІЛ 2
ІСТОРИЧНІ ВИТОКИ ТА РОЗВИТОК ІНТЕГРАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ В АФРИЦІ В 1960-Х-НА ПОЧАТКУ 1970-Х РР.
2.1. Вплив ідейно-політичної спадщини панафриканського національно-визвольного руху на організаційне оформлення єдності незалежних африканських держав
Діалектична єдність сучасного світу - його диференційованість, зумовлена раціональністю всесвітнього розподілу праці, місцевою виробничою спеціалізацією, локалізованістю культурних особливостей еволюції країн і народів, а з іншого боку - його гомогенність, втілювана в планетарній взаємозалежності економічних, політичних, гуманітарних, екологічних та інших аспектів співіснування сучасного людства - все це породжує і підтримує розвиток двох фундаментальних і протилежних за своєю спрямованістю процесів сучасності - прогресуючої глобальної конвергенції та наростаючої регіоналізації.
Заполонивши всі куточки людського всесвіту, ці магістральні потоки розвитку сучасної цивілізації відтворюються і в середині африканського мікрокосму, визнаючи реальність континентального буття та обриси епохи. Однак, є у цього феномена на африканських теренах і свої знаменні відмінності. Завдяки сорокап'ятирічному вдосконаленню мистецтва політичного компромісу та колективної взаємодії, африканські правлячі еліти все більше змушують ці різновекторні течії крутити колесо африканської історії в одному напрямі, найменування якому - інтеграція.
Ідеї духовного відродження Африки, її визволення від колоніального поневолення і наступної політичної інтеграції почали оформлятись в цілісний теоретичний комплекс на рубежі ХІХ-ХХ ст. Їх відображення можна знайти в роботах європейців (аббат Грегуар, В.Шоелчер, М.Делафос, Л.Фробеніус) та в трудах представників африканської діаспори (У.Дюбуа, М.Гарвей, Е.Блейден та ін.) тих часів.
Першим ідейно-політичним рухом, що зародився з ініціативи африканської діаспори на початку ХХ ст. і організаційно оформився на Лондонській конференції її представників 1900 р. став панафриканізм. Вже на цій конференції виокремились основні тенденції розвитку його ідеологічних спрямувань, зокрема, поміркована, виразником якої став ініціатор конференції, адвокат Сильвестр-Уільямс, та радикальна, на чолі з доктором У.Дюбуа. В подальшому, визначальні заслуги останнього полягали не тільки в розвитку африканської політичної думки, але й в дієвій участі у розробці першочергових вимог панафриканізму, а також в організації перших панафриканських конгресів.
Перший з них був організований У.Дюбуа в Парижі в лютому 1919 р., під час роботи Паризької мирної конференції. На конгресі були присутні 57 делегатів від 15 країн, в тому числі від 9 африканських колоніальних адміністративних територій, протекторатів та незалежних держав. В рішеннях конгресу висувались вимоги визнання за африканцями права на користування природними ресурсами континенту, права на освіту, права на доступ до владних структур, а також підкреслювались нагальні потреби остаточної ліквідації залишків рабства в Африці, припинення колоніальної експлуатації африканського населення, збільшення витрат на соціальні запити мешканців континенту. Епохальне значення першого Панафриканського конгресу полягало в тому, що вперше в історії представники африканців заявили про свої вимоги на міжнародній арені як самостійна організована сила і, по-друге, вперше в історії про доленосні потреби африканців говорили від імені самих африканців [111, с. 6].
Про швидке поширення популярності панафриканського руху свідчать, зокрема, кількісні показники представництва на другому Панафриканському конгресі, який відбувся в серпні-вересні 1921 р. спочатку в Лондоні, а потім в Брюсселі та Парижі і на якому були присутніми вже 113 делегатів, в тому числі 41 - з Африки. В ході роботи конгресу було прийняте "Звернення до світової громадськості", в якому містилась вимога визнання рівноправності для людей всіх рас. Конгрес закликав колоніальні держави враховувати інтереси колоніалізованих народів, а Лігу Націй - створити міжнародне бюро для вивчення негритянської проблеми. У.Дюбуа на чолі делегації конгресу відвідав штаб-квартиру Ліги Націй в Женеві, де особисто передав відповідну петицію як офіційний документ конгресу. Разом з поширенням та актуалізацією політичної платформи панафриканізму, на конгресі здійснюється спроба організованого оформлення панафриканістського руху. З цією метою був, зокрема, заснований його постійний секретаріат, діяльність якого виявилась, втім, не досить успішною та нетривалою [120, p. 17-22].
В кінці 1923 р. в Лондоні відбувся третій Панафриканський конгрес, увага якого була, в основному, зосереджена на проблемах Африки та обговоренні завдань розвитку континенту в інтересах самих африканців, а також на опрацюванні підходів до визначення позиції стосовно африканських расистських режимів. Однак, конгрес виявив і відносну слабкість "панафриканістського впливу", котра обумовлювалась відсутністю міцної бази на Африканському континенті та сталих зв'язків з представниками африканської громадськості, а також недостатню згуртованість самого руху, про що свідчить проведення в Лісабоні, зразу ж після завершення конгресу, панафриканської конференції з питань стану справ у португальських колоніях [121, p. 183].
Свідченням зростаючих труднощів виявився і четвертий Панафриканський конгрес, що відбувся у Нью-Йорку в 1927 р., з 208 учасників якого було лише декілька африканців. Більш того, прийнята конгресом резолюція з шести пунктів лише підтвердила основні вимоги попередніх конгресів, нічого до них не додавши.
Однак, панафриканістська ідея жевріла не тільки в рамках спроб її реалізації представниками головної течії панафриканістського руху. На рубежі 1920-х-1930-х рр. починають з'являтись її інтерпретації та відгалуження. Зокрема, в 1930 р. в Парижі формується теоретична платформа "негритюду" під керівництвом африканської - Л.Сенгор, Д.Діоп та антильської - Е.Сезар, Л.Дамос та П.Нігер - інтелігенції. Власне, філософська проблематика платформи визначала його політичну іде
- Киев+380960830922