Розділ 2
МОДЕРНІЗАЦІЯ ДЕРЖАВНО-ЦЕРКОВНИХ ВІДНОСИН
2.1. Православна церква в період Української революції
Історичний розвиток української держави з весни 1917 до початку 1920-х рр. не обминули й ті державно-церковні процеси, що відбувалися на за часів колишньої Російської імперії, так і після жовтневого перевороту 1917 року, коли політичне керівництво радянської України беззаперечно виконувало політичні настанови та вказівки Політбюро ЦК РКП(б) з релігійних питань. Слід врахувати й те, що на той час більшість православні парафії в Україні підпорядковувались московському Патріарху Тихону. Релігійна ситуація в Україні ускладнювалася ще й посиленням тенденцій, спрямованих на відродження автокефалії Української православної церкви, втраченої наприкінці 80-х років XVII ст.
Ми розглянемо лише загальні аспекти проблем, які безпосередньо стосуються розвитку православної церкви в Україні, взаємин церковних інституцій та державної влади, а також впливу постанов Всеросійського помісного собору на еволюцію політичної та правової природи православної церкви в Росії та Україні, тому що вони безпосередньо впливали на релігійну ситуацію в Донбасі.
До 1917 року специфіка розвитку православ'я в Україні полягала переважно його обрядової сторони та особливостей розвитку конфесій в прикордонних умовах (місіонерськоъ діяльності, діяльності історико-церковних товариств тощо), а зростаючий національний рух українського духівництва розвивався насамперед у церковно-культурному напрямі. Загальна тенденція зростання негативного ставлення, байдужості, а то й ворожості до православної церкви і духовенства з боку національно свідомих прошарків української інтелігенції певною мірою стосувалася й українських теренів [146, с.317].
Для Російської православної церкви, виникнення й становлення якої відбувалося на співіснуванні ідеологеми російського самодержавства та православної церкви, події, що відбулися в країні з 1917, були дуже важким потрясінням. Ліквідація самодержавства створила передумови для відновлення патріаршого церковного устрою [168, с.288].
Кардинальні зміни в церковно-адміністративній системі імперії почалися навесні 1917 р., і до початку 1920-х рр. РПЦ поступово втратила контроль над більшістю національних "окраїн". Грузинська православна церква вийшла з-під юрисдикції Московського патріархату шляхом відновлення автокефалії національним єпископатом. Польська православна церква здобула автокефалію через визнання останньої Константинопольським апостольським вселенським престолом, а Молдавська церква приєдналася до Румунської автокефальної церкви. У кожній країні уряди робили все можливе для того, щоб їхні національні церкви стали частиною суспільства. В такий спосіб, по-перше, припинялася русифікація, а по-друге, - визнання юрисдикції Вселенського Патріарха було запорукою загального міжнародного визнання держави [285, с.193].
Факт падіння монархічної влади в лютому 1917 р. не ліквідував суперечностей між Російською православною церквою і самодержавством. Адже довгий час у церковній свідомості співіснування держави і православ'я шанували як релігійний феномен. Більше того, політична форма співіснування імперського устрою та церкви протягом двохсот років встигли перерости у світоглядну модель. Тому для церквних діячив та мирян - людей служивших самодержавству з ідейних міркувань, падіння монархії стало особистою трагедією: воно сприймалося не лише як політичний факт, але і як релігійний (морально-етичний) [146, с.244].
РПЦ, успадкувавши від монархічного ладу специфічні структурно-функціональні особливості, й з огляду на нестабільність влади не визнала зі свого боку за Тимчасовим урядом права остаточно вирішувати характер стосунків і правове положення РПЦ [289, с.96]. Внутрішню кризу, викликану падінням самодержавства, РПЦ мусила розв'язувати у контексті внутрішньоцерковного життя та церковно-державних стосунків самостійно. Це означало, що вона повинна була вирішити ті ж самі нагальні проблеми: реформування своєї системи управління та перегляд колишнього законодавства в сфері відносин з державою.
Розпочавши загальне реформування церкви у період діяльності Тимчасового уряду, Помісний собор РПЦ 1917-1918 рр. встигнув тыльки детально розробити функціональні засади і правові положення інституалізації церкви в державі. Серед прийнятих Собором ухвал слід зазначити визначення про відновлення Патріаршества та обрання Патріархом митрополита Тихона (Бєлавіна); про залучення жінок до активної участі в церковному служінні; про церковне проповідування; про братства вчених ченців; про порядок прославляння святих до місцевого шанування та ін. Згідно з ухваленим статутом, при Патріархові створювалися Священний Синод з архієреїв і Вища Церковна Рада з виборним представництвом білого духівництва і мирян. Враховуючи невизначеність тогочасної політичної ситуації в країні, положення і невідомість майбутнього, Собор також ухвалив 25 січня 1918 р. безпрецедентне рішення, що відіграло найважливішу роль в подальшій історії Російської церкви: про пропозицію Патріарху самому вибрати декілька Місцеблюстителів Патріаршого престолу на випадок його хвороби, смерті та ін. [277, с.207]. Собор встигнув випустити статути нової соборної структури всієї Церкви, заснованої на засадах широкої ініціативи й виборності - від Патріарха до самокерованих парафій, узаконивши значну частину перетворень 1917 р. і показавши себе в цьому плані "прямим спадкоємцем" передсоборних дискусій початку ХХ ст. Без цього оновлення Російській Церкві було б значно складніше пережити агресію щойноствореної радянської атеїстичної держави. Одночасно доводилося терміново пристосовувати стару схему до нових політичних реалій у вирішенні проблеми реформування вертикалі управління й адміністративно-територіального устрою церкви.
Той факт, що церковна єдність буде максимально довго утримувати в орбіті імперії колишні "окраїни", які після революції змогли здобути незалежність, а то й унеможливить віддалення від центру, був очевидний
- Киев+380960830922