РОЗДІЛ 2
СТВОРЕННЯ, СТРУКТУРА ТА РОЗВИТОК СЛОБІДСЬКО-УКРАЇНСЬКИХ ВІЙСЬКОВИХ ПОСЕЛЕНЬ
2.1 Передісторія та причини створення військових поселень
Вже в перші роки свого царювання імператор Олександр І зрозумів, що без
реформування державної системи країна не зможе довго проіснувати, а це б
означало ліквідацію і самого інституту самодержавства. Ситуація набула особливо
загрозливого характеру після закінчення Вітчизняної війни 1812 р., коли
економіка і фінансова система держави опинились в дуже тяжкому становищі [309].
На негативний стан фінансової системи впливав і той факт, що в цей період Росія
займала одне з провідних місць в Європі за розмірами військових асигнувань у
державному бюджеті (85,2 % в 1815 р.) [272, с. 150-151]. Тому початковим мав
бути такий крок, який, не змінюючи політичної структури держави, сприяв би
здешевленню утримання армії. Все це змушувало уряд імператора Олександра І
почати пошук нових шляхів комплектування та утримання армії.
Слід зазначити, що хоча військові поселення, створені за імператора Олександра
I, істотно відрізнялись за своїм упорядкуванням, призначенням і масштабах від
тих поселень, які були в минулому і ні в якому генетичному зв’язку з ними не
знаходились, сама ідея поселень, де війська в мирні часи розташовувались би на
околицях держави, займалися сільським господарством та зберігали військову
організацію і військові традиції за допомогою постійного військового навчання,
була неновою для Росії і періодично виникала у руських монархів. Тому, на наш
погляд, є потреба звернутися до попередників військових поселень Росії першої
половини ХІХ ст., прослідкувати історію і характерні особливості створення
поселень солдатів, відставних нижчих чинів і військових переселенців в Росії
протягом XVI – XVIII ст.
У XVI – XVII ст. свого роду військовими поселенцями можна вважати війська, які
складали прикордонну засічну варту. „Засіками” чи „зарубами” називали в ті часи
оборонні споруди на околицях (на південних і південно-східних кордонах)
російської держави для захисту від нападу татар. Вже у XIII ст. засіки
влаштовувались на шляхах руху татаро-монгольських військ, але значний розвиток
вони отримали лише з XVI ст., після утворення Російської централізованої
держави [202, с.27; 288, с. 43-44].
Важливе значення на півдні країни мала так звана Велика засічна смуга, яка
тяглася від Переяслава-Рязанського на Тулу, Белів і Жиздру (будівництво
завершено 1566 р.). Південно-східний фланг смуги складали засіки Шацька і
Рязька. До 1638 р. загальна довжина Великої засічної смуги складала більше 1000
км. В місцях пропуску населення через смугу споруджувались опорні пункти з
вежами, підйомними мостами, острогами і частоколами. Для покриття витрат на
ремонт і зміцнення смуги з населення, починаючи із третьої чверті XVI ст.,
збирались спеціальні податки – засічні гроші [193, с. 57-62; 288, с. 65-67,
159-161; 344, с. 35-40].
Оборона засічних смуг була покладена на прикордонну засічну варту, яка
набиралась із жителів (по 1 людині з 20 дворів). Як правило, це були кінні
групи воїнів, які постійно несли дозорну службу, змінюючи один одного. Засічна
сторожа у другій половині XVI ст. нараховувала від 30 до 35 тис. ратних людей.
Але у зв’язку з переміщенням руського кордону на півдні значення Великої
засічної смуги зменшилось. Успішна практика боротьби на південних кордонах
Руської держави з татарами за допомогою засічної смуги була перенесена і на
південно-східні рубежі, де у 1648-1654 рр. була споруджена Сибірська засічна
смуга, а у 1652-1656 рр. – Закамська [288, с. 293-305, 367-372].
Незважаючи на часті набіги кочовиків на південні околиці Русі, пустуючі там
землі все більше і більше заселялись вільними людьми або селянами, які тікали
від влади феодалів. Ці люди, оселившись на пониззі Дону, Кубані, на берегах
Дніпра, Яїка, на узбережжі Чорного моря і в Сибіру, сформували особливе козаче
військо. 16 лютого 1571 р. вийшов перший „Устав сторожевой станичной службы”,
складений боярином М.І.Воротинським, який вперше точно розподілив козаків на
городових або полкових і сторожових або станичних [241, с. 6]. Козаки
набиралися під час військових дій з вільних „нетяглих” людей і безземельних
батраків, а за службу отримували земельні наділи.
Усвідомлення російськими царями необхідності мати війська, які були б навчені
європейському устрою, призвело до створення в країні військ іноземного устрою:
піших солдатських і кінних рейтарських полків. У XVII ст. частина цих полків
була влаштована на правах поселених військ, які розташовувались на шведському
кордоні і в Україні. Солдатам відводили землі, і вони суміщали військову службу
із хліборобством. Поселенці щорічно навчались протягом місяця військовій справі
під керівництвом іноземних офіцерів, а на решту часу розпускались по домівках
[302, с. 75, 83-84; 304, с. 85]. Також треба відмітити, що прикордонна
військова людність в українських землях не отримувала ніякої плати, уряд лише
декларував частині з неї звільнення від податків, тож жила вона від реалізації
зібраних продуктів степу (риби, м’яса, меду, воску, солі, селітри, диких коней,
хутра та шкіри) і добутих військових трофеїв [201, с. 84; 240, с. 56-57].
Як своєрідна організація військ, підпорядкованих центральній владі, перші
військові поселення виникли на околицях імперії у XVIII ст., коли, за
географічним положенням тодішніх російських кордонів на півдні і південному
сході, що піддавалися частим набігам кочових народів, регулярних військ
виявилося недостатньо для постійного захисту цих кордонів на такій значній
території з малою кількістю населення і складністю передислокації військ на
великі відстан
- Киев+380960830922