Розділ 2
регіональний вимір Електоральної культури
2.1. Електоральна регіоналізація: поняття, сутність, особливості
Протягом останніх років українськими соціологами запропоновано різні підходи до
вивчення електоральних процесів на регіональному рівні (див.: [Васютинський;
Бовтач; Кучеренко; Дністрянський, 2000]). Узагальнюючи матеріали цієї дискусії,
Б.Ідрісов зауважує, що адміністративно-територіальні межі регіонів роблять їх
осередками загальнонаціонального політичного простору. “Регіональна страта
політичного життя, – пише дослідник, - це сфера існування традицій
повсякденності, які в архетипових формах зберігають досвід попередньої історії
цього суспільства. Вони утворюють зміст колективної пам’яті мешканців регіону
та дуже часто у латентній формі визначають настанови, орієнтації та дії
учасників електорального процесу“ (див.: [Ідрисов, 2006, с. 132]).
У нашому дослідженні ми розглядаємо регіон як різновид соціально-просторової
спільноти людей, що відрізняється від інших єдиною соціально-економічною і
соціокультурною спадщиною та особливостями територіального розташування.
Абсолютна більшість вітчизняних науковців вказують на суттєві
соціально-економічні та соціокультурні відмінності в електоральній участі та
електоральній поведінці громадян різних регіонів України. Чи могла сформуватися
за таких умов загальнонаціональна електоральна культура? За визнанням більшості
українських дослідників – ні. З самого початку загальнонаціональна електоральна
культура України формувалася як ансамбль електоральних культур певних регіонів
у процесі електоральної регіоналізації.
Регіоналізація у сучасному світі є розповсюдженим процесом, який синонімічно
позначається терміном “автономізація“. Адже розширення самоврядних прав
територій тією чи іншою мірою проявляється у більшості розвинених країн світу:
для них притаманні диференціація на окремі частини, які претендують на
самостійний розвиток. Можна виокремити кілька підходів до інтерпретації цього
процесу. Так, на глобальному рівні інтеграція та регіоналізація постають як
невід’ємні атрибути сучасності, що складають єдине ціле. З точки зору І.
Валлерстайна, Ч. Фербенкса, В.Шляпентоха, регіоналізація розглядається у
контексті “світо-системних“ змін як одна із сторін більш масштабного процесу
відродження елементів архаїки, роздрібненості, коли світова спільнота
перетворюється на конгломерат суспільств, що диференціюються за ціннісними та
цивілізаційними ознаками та ворогують між собою (див.: [Хантингтон]). І дійсно,
досвід вітчизняного державотворення останніх шістнадцяти років переконливо
довів – успіх перетворень у різних сферах суспільного життя залежить не тільки
від їхньої ефективності на центральному рівні, але й від сприйняття на
регіональному рівні. У політичній практиці ця проблема постала ще за часів
князя Ігоря, коли ініціативи Київського столу з упорядкування фіскальної
системи зустріли жорсткий збройний опір древлянських племен. Останнім часом
захищені кілька кандидатських дисертацій з соціології регіонів, серед яких
виділяються роботи Б.Ідрісова, В.Черкашина, С.Білоусова, Є.Хана. Також серед
цікавих розвідок можна назвати колективну монографію ”Регіональна політика
України: формування соціогуманітарних пріоритетів розвитку” (див.:
[Регіональна), присвячену актуальним проблемам переходу від адміністративного
регулювання до смислової самоорганізації взаємодій ”центр-регіон”. Робота
М.Пістуна, К.Мезенцева та В.Тьорло ”Регіональна політика в Україні:
суспільно-географічний аспект” спрямована на компаративне вивчення особливостей
розвитку територіальних спільнот на основі широкого кола соціально-економічних
та соціокультурних показників (див.: [Пістун]).
Виходячи із сказаного вище, правомірно визначити електоральну регіоналізацію як
процес диференціації ставлення громадян до інституту політичних виборів у
залежності від соціальних, політичних, економічних та інших особливостей тієї
чи іншої території. Як відомо, практика проведення транспарентних виборів в
Україні мала кілька особливостей, що справили вирішальний вплив на сутність та
форми електоральної регіоналізації. Перша з них – відсутність радикальних змін
у складі політичної еліти, що справляло найбільш негативний вплив на швидкість
та загальну спрямованість процесу посткомуністичної трансформації. Він
відбувався через вимушену адаптацію старих політичних еліт до реформ, їх
“вростання” у нові відносини. Власні інтереси спонукали цю групу не стільки до
формування усталеного політичного режиму, скільки до збереження проміжної
політичної форми, що отримала у спеціальній літературі назву “паразитичного
режиму” (див.: [Motyl, 2001, с. 40]). Зважаючи на значний потенціал
демократичного оновлення, що концентрувався у столиці, старі еліти обрали
тактику укріплення на мезорівні через формування регіональних політичних
режимів з яскраво вираженою персоналістською спрямованістю (П. Лазаренко у
Дніпропетровську, В.Щербань у Донецьку тощо) (див.: [Сушко]).
Друга не менш важлива особливість транзитивного процесу – велике нагромадження
завдань, що доводилося розв’язувати цим непідготовленим і малозацікавленим
елітам. На думку Т. Кузьо, йдеться про комплексний характер посттоталітарних
перетворень, що охоплюють реформування економіки, демократизацію політичної
системи, державне будівництво та національну консолідацію. Забезпечити
розв’язання цих важких завдань хоча б у мінімальному обсязі вдавалося далеко не
всім представникам пострадянської регіональної еліти, і деякі з них схилялися
до легших дій – протиставлення “багатих“ східних та “бідних“ західних регі
- Киев+380960830922