РОЗДІЛ 2
ТЕОРІЯ ЕТНОМОВНОГО СУБСТРАТУ В ЄВРОПЕЙСЬКІЙ ЛІНГВІСТИЦІ ХІХ ст.
Панування в мовознавстві упродовж більшої частини ХІХ ст. біологізму спричинилося до появи багатьох термінів, запозичених з природознавчих наук. Серед них набув поширення і термін субстрат, яким було позначено сліди переможеної мови в мові-переможниці. Слово субстрат походить від лат. substratum (буквально "підстелене"), яким було перекладено грецький термін upokeimenon, що буквально означає "основа" [18, с. 885]. Проблема "субстрату" явищ, можливості виявлення їхних "типових елементів" була вперше сформульована у філософії Аристотеля й отримала подальший розвиток у схоластиці середньовіччя та філософії Нового часу (Дж. Локк, Дж. Берклі, І. Кант, Ф. Шеллінг, Г. Гегель, А. Бергсон, Є. Кассірер та ін.). Є. І. Арінін зазначав, що з часів виділення мовознавства в окрему наукову галузь стало звичним застосування терміна субстрат і в гуманітарних науках під час обговорення проблеми субстрату міфології та забобонів, єгипетського субстрату текстів, субстратного населення та мовного матеріалу, субстратної термінології тощо [9, с. 76-77].
2.1. Теорія мовних контактів та етнічних впливів у студіях компаративістів 20-х - 60-х рр. ХІХ ст.
Для кінця XVIII ст. - початку ХІХ ст. характерні грандіозні зміни в науковому мисленні, які відбулися у зв'язку з пропозицією та запровадженням у практику ідей історизму та розвитку, що спричинилося до виникнення порівняльно-історичного мовознавства. На тлі наукової діяльності Ф. Боппа, Р. Раска, Я. Грімма та О. Х. Востокова дещо непоміченою залишилася невеличка, але важлива для свого часу монографія датського лінгвіста Я. Г. Бредсдорфа "Про причини мовних змін" (1821). Явище, що на сьогодні відоме як субстрат, датський лінгвіст розглянув у широкому контексті змін, які відбувалися через вплив з боку іншомовних націй і є ефектом етнічного та лінгвістичного змішування. Новим у дослідженнях Я. Г. Бредсдорфа було звернення до германського мовного матеріалу (на відміну від попередніх "субстратних" досліджень, що обмежувалися лише романомовним світом). У контексті цих міркувань Я. Г. Бредсдорф розглядав, наприклад, таке складне питання, як перший пересув приголосних у германських мовах [161, с. 33-35].
Думка про "псування мови" під впливом змішування, до якої, починаючи з середини ХІХ ст., усе більше зверталися у своїх працях західноєвропейські лінгвісти, є надзвичайно важливою в контексті дослідження субстратних явищ. Цю проблеми порушував уже В. фон Гумбольдт, коли в 1821 р. писав: "Схрещування діалектів є одним з найважливіших моментів у становленні мов; воно трапляється тоді, коли мова, що виникає, змішуючись з іншими, отримує від них нові елементи більшої або меншої ваги, або коли, як це трапляється під час огрублення та виродження культурних мов, нечисленні чужі елементи порушують перебіг їхнього спокійного розвитку, і форма, що існує, перестає усвідомлюватися, перекручується, починає переусвідомлюватися та вживатися за іншими законами" [41, с. 309].
Отже, уже у В. фон Гумбольдта містилася зародкова теорія можливості виникнення мовних інновацій через зовнішні впливи, зумовлені змішуванням. До етнолінгвістичних ідей звернувся в 1837 р. італійський історик К. Каттанео (1801 - 1869). Розмірковуючи над подібністю мов, він розрізняв: 1) поверхову, або лексичну схожість, що полягає в подібності словника через можливість запозичення однією мовою лексичних одиниць іншої; та 2) граматичну схожість між мовами однієї генетичної лінії через різні умови розвитку та "іншомовні зчеплення", що зберігається навіть при повній зміні лексичного складу. Ця подібність чітко помітна між німецькою та англійською мовами, та "містично об'єднує" французьку мову з кельтською [165, с. 214].
З'язуючи питання про наявність постпозитивного артикля в румунській мові, К. Каттанео говорив про те, що цей спосіб вираження міжсловесних відносин є типовим для багатьох інших мов: баскської, ісландської, та, що найбільш показово, для географічних сусідів румунської мови, зокрема албанської та болгарської мов. На думку К. Каттанео, цей факт свідчить про те, що албанці, румуни та болгари мають єдиний кістяк. Так само вживання італійцями, французами та іспанцями артикля перед іменником доводить, що давні італіки, ібери та кельти були одного часу єдиним цілим. При цьому К. Каттанео зауважував, що класифікація мов лише за умови подібності однієї граматичної форми є дуже ризикованим кроком, але водночас абсурдно припускати, що за часів, що передували римському завоюванню, на європейських долинах мешкала єдина етнічна раса [там само, с. 226-227]. З методологічного погляду, найважливішим є той факт, що за допомогою лінгвістичних когруенцій, які не можна пояснити на генеалогічному рівні, можна було, як це і зробив К. Каттанео, довести наявність доісторичних етнічних та лінгвістичних одиниць, історично не задокументовних.
У середині ХІХ ст. на підтримку гіпотези про вплив "субстрату" виступив інший італійський лінгвіст Б. Бьонделлі (1804 - 1886). Серед усіх його студій найвидатнішим досягненням вважається монографія "Нариси галло-італійських діалектів". Уже у вступі Б. Бьонделлі зауважив, що "форми рідної мови" знаходяться в прямому зв'язку з "формою" та "побудовою думки" тих, хто цією мовою розмовляє, що свідчить про припущення лінгвістом наслідків "етнічної реакції" не тільки у фонетиці, але й семантиці та синтаксисі. Саме "субстрат", як вважав Б. Бьонделлі, є визначальною причиною різноманітності італійських діалектів [160, с. VIII-X].
У Б. Бьонделлі пояснення анатомо-фізіологічного характеру "субстрату" переміщені на другий план, тоді як визнана першочерговість збереження фонетичної бази національної мови, що в умовах контактування з іншою збагачується через інновації: "Саме тому іберійці, відмовляючись від своїх первісних діалектів, сприймали в латинській розмові ті аспіральні та гутуральні звуки, що успадкували від свого старшого покоління" [там само, с. Х-XІІІ]. Отже, ми бачимо, що вже Б. Б