РОЗДІЛ 2.
Специфіка діяльності друкованих ЗМК на завершальному етапі існування СРСР, 1986-1991 рр.
2.1. Політика гласності та початок перебудови друкованих засобів масової інформації.
За всіх часів володіння інформацією та можливості її поширення були тісно пов'язані з реалізацією інтересів владних кіл і формуванням свідомості та способу життя людей в залежності від ідеології держави, політичних та релігійних організацій. Так, перебравши владу на переважній частині території колишньої Російської імперії, в тому числі в Україні, в умовах війни та політичної ізольованості партія більшовиків поступово встановила жорсткий політичний контроль над друкованими ЗМК, визначивши в якості їх пріоритетного завдання формування в свідомості населення уявлень про законність існуючої влади та прогресивність здійснюваної нею політики. Наступ більшовицької влади на опозиційні друковані органи розпочався вже навесні 1918 р., коли у відповідь на критику Брестського миру Раднарком РСФРР розпорядився негайно закрити всі московські "буржуазні газети", передавши їх редакторів і видавців "революційному суду із застосуванням до них найсуворіших мір покарання"[285, с.569]. Логічним продовженням цієї політики стало видання Раднаркомом РСФРР 27 жовтня 1918 р. Декрету про пресу. Оголошена ним не менш небезпечною, ніж бомби і кулемети "буржуазна преса", підлягала закриттю "на період зміцнення радянської влади"[262, с.271]. Хоча підписаний В.Леніним Декрет закликав до боротьби лише з "буржуазною пресою" на практиці його обмеження торкнулися й не більшовицьких соціалістичних та комуністичних видань.
Після завершення громадянської війни визначилися тенденції до реалізації на практиці декларованої після Жовтневої революції 1917 р. свободи слова. Деякі друковані видання 20-х рр. намагалися зберігати гостро дискусійний характер політичних дебатів. Але вже у другій половині 20-х рр. офіційні позиції РКП(б) посилили своє звучання на сторінках майже всіх видань. В УСРР яскравим прикладом звуження прояву альтернативних правлячій партії думок стала "самоліквідація" в середині 20-х рр. Української комуністичної партії (УКП).
Різні підходи до ідеологічних засад політики правлячої партії в 20-30-х рр. минулого століття підтверджує і відомий дослідник історії української преси А.Животко. Вказуючи на поступове витіснення не більшовицьких періодичних органів в Україні, він звернув увагу на особливість післявоєнної політики більшовиків у справі друку, прямо пов'язану зі ставленням до національного питання. За умов політики коренізації (українізації) власне українська (україномовна) преса активно розвивалася впродовж 20-х рр., проте вже на початку 30-х рр. відчула на собі значний тиск, "широке розгорнення ліквідації всіх органів, що крізь совєтську дійсність змагали до збереження чистоти української мови і розвитку української культури, письменства, науки"[437, с.277-278].
Поступово в Україні, так само як і в цілому Радянському Союзі, затвердилася "тоталітарна преса" з притаманною їй дихотомією: з одного боку - як жертви комуністичної системи, позбавленої можливості виконувати свою головну медитативну функцію, проте з іншого боку - активного елементу цієї системи, цілком і повністю підпорядкованого обслуговуванню її ідеологічних потреб. Певне пожвавлення в роботі друкованих ЗМК відзначалося під час "відлиги", після того як з трибуни ХХ з'їзду КПРС М.Хрущовим були викриті злочини Й.Сталіна, та пролунали заклики "відродити мову правди". Але цей період виявився нетривалим. На зміну рокам "відлиги" прийшли десятиріччя "застою" - за визначенням сучасних науковців, "періоду неосталінізму". Відтак роль преси як пропагандистського додатку існуючого політичного устрою збереглася у тому вигляді, в якому вона існувала декілька минулих десятиліть.
Безпосередньо політичний контроль над ЗМК, зокрема і друкованими, здійснювався в СРСР як спецорганами (НКВС-НКДБ, пізніше КДБ; Головлітом), так і самою правлячою партією, в організаційній структурі якої для цього були передбачені спеціальні підрозділи - спочатку відділи пропаганди і агітації, пізніше ідеологічні відділи (напередодні розвалу СРСР на республіканському і обласному рівнях у складі ідеологічних відділів існували сектори ЗМІ, на рівні ідеологічних відділів районних та міських комітетів КПРС ці функції покладалися на спеціальних інструкторів) [93, арк.69; 374, с.79]. Останні не лише контролювали, але й практично визначали всю діяльність засобів масової комунікації: вирішували питання про відкриття чи ліквідацію того чи іншого органу, здійснювали підбір і розстановку журналістських кадрів, регулювали тиражну політику, вирішували різнопланові технічні, зокрема адміністративно-господарські питання, а головне - визначали змістовне наповнення газет і журналів. Сталою впродовж багатьох десятиліть залишалася структура друкованих ЗМК: преса центральна - республіканська - обласна - міська - районна - низова. Струнка система ЗМІ віддзеркалювала ієрархічну піраміду тоталітарного суспільства. Аналізуючи радянські засоби масової комунікації, відомий пресознавець А.Здоровега цілком слушно виділив такі їх характерні риси, як "політичну нетерпимість, проповідь однодумства, відірваність від життя, спроби нав'язати всім "єдиновірне вчення", брехню і напівправду, догматизм мислення, наказний тон, відсутність критики самих основ суспільних вад і тісно пов'язані з цим постійне запізнення в інформуванні населення, неповноту і спотворення інформації, замовчування характерних особливостей життя за рубежем" тощо [458, с.417]. Проте, на думку автора, все ж не слід піддавати охайній критиці радянську пресу, натомість має сенс відокремлювати суто негативні явища, про які йшлося вище, та разом із тим враховувати раціональні риси тогочасної системи ЗМК - постійну увагу держави до питань розвитку матеріально-технічної бази друкованих видань, забезпечення їх папером, налагоджену систему розповсюдження газет і журналів серед всіх верств населення тощо. Між іншим, певний