РОЗДІЛ 2
ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ РИНКУ ФІНАНСОВОГО КАПІТАЛУ
В ЕКОНОМІЧНІЙ СИСТЕМІ УКРАЇНИ
2.1. Організаційно-правові та інституційні засади формування і
розвитку ринку фінансового капіталу в економічній
системі України
У процесі дослідження різних етапів становлення та функціонування ринку
фінансового капіталу в межах світового процесу суспільного відтворення важливо
застосувати поступальний історичний підхід з урахуванням особливостей розвитку
економічної системи держави. Фінансовий капітал поступово розширював сферу
свого функціонування і став матеріальним важелем діяльності багатьох державних
і приватних суб’єктів господарювання, тому дана проблематика не є породженням
сучасної економічної думки, а має глибокі історичні корені. Так, із 1860-х рр.
в Україні почалося промислове пожвавлення, а 1870–1890-і рр. стали періодом
становлення фабрично-заводської промисловості, що дає змогу для подальшого
дослідження здійснити систематизацію у вигляді наступних основних аспектів.
По-перше, діяльність акціонерних компаній (товариств) була ґрунтована на
концесійній основі. Відповідно, кожне товариство отримувало спеціальний дозвіл
державної влади Російської імперії у вигляді законодавчого акта.
По-друге, в процесі впровадження політики лібералізації у сфері економіки і
змін у соціально-політичному устрої акціонерні товариства як суб’єкти
підприємництва стають самостійнішими й незалежнішими. Промисловці відчувають,
що підприємницька свобода сприяє вільній конкуренції, яка змушує енергійніше
боротися за самозбереження і призводить до банкрутства слабших підприємницьких
структур. Саме так розпочався складний економічний процес поглинання дрібних
підприємств потужнішими (синдикатами) – типовий приклад концентрації
виробництва.
По-третє, для господарської діяльності промислові підприємства повинні були
мати достатньо основного й оборотного капіталу. На початках підприємцям
вистачало своїх власних заощаджень (нагромаджень). "Становище підприємця було,
– за висловленням Кніса, – атрибутом володіння" [384, с. 139–140]. Розвиток
промисловості поступово зумовив потребу в постійно зростаючих обсягах кредитів.
Банки загалом задовольняли промислові підприємства короткотерміновими
кредитами, проте складною залишалася проблема забезпечення підприємств
довготерміновими кредитами для збільшення основного капіталу. Її розв’язували
двома способами: шляхом випуску обліґацій і акцій.
Однак випуск обліґацій був доступнішим для потужних підприємств, що мали
достатню популярність і кредитоспроможність. Для їхнього випуску підприємства
користувалися послугами банків, які й здійснювали емісію обліґацій. Разом із
тим операції з випуску та розміщення акцій (грюндерські операції) здійснювали
приватні особи, які займалися засновницькою діяльністю. Вони перебирали весь
клопіт щодо створення акціонерної компанії (оголошення передплати на акції,
залучення акціонерів тощо). Згодом почали створюватися особливі товариства
(фінансові трести), що об’єднували фінансистів, які шукали ефективніші способи
(схеми) вкладення вільних коштів.
У першому десятилітті ХХ ст. в промисловості відбувся процес концентрації
виробництва, що привело до зменшення кількості підприємств. Наприклад, у 1910
р. у нафтовій галузі число підприємств зменшилося з 344 до 254. Варто
відзначити, що 15 найбільших із них видобували 75% галицької нафти. В 1905–1906
рр. в нафтовидобувній промисловості Галичини виникло 50 нових акціонерних
компаній, у т. ч. канадсько-німецька "Галицько-Карпатське товариство" зі
статутним капіталом 16 млн. крон, англо-австрійська компанія "Східниця" – 10
млн. крон, англійська компанія "Галичина" – 6 млн. крон [211, с. 290–292].
Банки отримали додаткове джерело фінансування промислових підприємств у вигляді
державних цінних паперів, що сприяло розвитку кредитної надбудови. Натомість до
1920-х рр. в Україні не було єдиної загальнодержавної промислової статистики,
тому основними джерелами визначення фінансового стану банків і промислових
підприємств слугували різноманітні відомчі матеріали фабричної інспекції,
акцизного відомства та інших державних установ. Зокрема, у 1926 р. під час
Всесоюзного промислового перепису обстежували синдикати, трести, заклади
фабрично-заводської (цензової) промисловості, дрібні нецензові промислові
заклади й кустарі [1 За окремою статтею визначали частку державної
промисловості, а також трестованої, кооперативної (власної й орендованої) і
приватної (також власної й орендованої) [161, с. 29–35].].
У даному контексті варто також зауважити, що в історичному аспекті банківська
система в Україні розвивалася у тісному зв’язку з європейською і російською
банківськими системами, більшість кредитних операцій здійснювали іноземні
банкіри. Зокрема, на початку ХХ ст. вагоме місце в економіці західноукраїнських
земель займав австро-угорський фінансово-банківський капітал: у Східній
Галичині функціонувало десять філій Австро-Угорського державного банку та 14
філій приватних віденських і празьких банків [211, с. 290–292]. Так,
Австро-Угорський державний банк "Вінер банк ферейн" та інші потужні іноземні
банки вкладали значні капітали у розвиток лісопильної й деревообробної галузей
промисловості Буковини. У той же час їхня роль особливо зросла напередодні та в
період економічної кризи 1900–1903 рр., коли зазнали краху Львівський
кредитний, Буковинський торговий й інші місцеві банки.
Натомість до ХХ ст. кредитні відносини за участю казенних і приватних банків не
відігравали суттєвої ролі в мобілізації фінансового капіталу для організації
мануфактурної промисловості, а банки видавали комерційні к
- Киев+380960830922