РОЗДІЛ 2.
ФІЛОСОФСЬКО-ХРИСТИЯНСЬКІ ВИТОКИ ПРОЦЕСУ СТАНОВЛЕННЯ ПІЗНАННЯ
2.1. Ґенеза біблійних, ранньохристиянських і філософських основ становлення пізнання
Осмислити ставлення релігії до науки не можна без переоцінки ролі християнства в становленні процесу пізнання, яке призвело до появи сучасного наукового пошуку. Важливою закономірністю останнього є зміна типів наукової раціональності, або ж ірраціональності, у переломні моменти історії людства, що мала світоглядне значення для розвитку суспільства, культури тощо. А тому зараз виникла потреба вивчення тих історичних особливостей, які наклали відбиток на етнокультурні й національні традиції суспільства.
В усі часи історичного розвитку людство намагалось зрозуміти й пізнати світ та його закономірності розвитку. На ранніх стадіях становлення соціуму домінантним у пізнанні навколишнього середовища був містицизм. Водночас у цей період активно прокладали собі дорогу інші елементи ірраціонального та раціонального мислення. У багатьох випадках вони перехрещувались і поєднувалися між собою. Виразником такого способу пізнання в переломний момент історії ставало християнство. Акумулюючи біблійну мудрість, воно детермінувало містицизм як одну із форм ірраціонального способу осягнення світу, зберегло та зміцнило традицію попереднього розвитку і вчення філософських і теологічних шкіл античності.
Однією з особливостей змісту старозавітних книг Біблії є розкриття генези процесу ставлення людини до світу, що осмислювалося ірраціональними формами людської думки. Через міфічні образи розкривалось протистояння космічного порядку й акосми (безпорядку). Його вираженням було все те, що складало бінарні опозиції. Згідно з книгою Буття це небо і земля, світло і темрява, гармонія і хаос - реалії, що формували часопросторовий континуум стародавньої людини. До них відносились природні процеси (зима - літо, день - ніч, молодість - старість), соціальні (бідність і багатство), морально-етичні категорії (добро і зло) тощо. Істина, поєднуючи їх, посідала проміжне місце. Тому й у Біблії дерево добра та зла знаходилось посеред саду [Бут. 3:3]. Пізнання "середнього" - істинного - наближало людину до Бога. Водночас осмислення земного добра й зла вважалося гріхом, оскільки порушувало гармонію соціальної, природної єдності, яка знаходилась посередині, але наближала особу до божественного, космічного. Гріхопадінням людини було "знято" космічну гармонійну сутність, пізнанням якої особистість наближалася до неї, а соціальне буття набуло характеру акосми (безпорядку). Осмислення нової реальності призводило до нової гармонізації соціальних відносин, домінантою в яких був перегляд семантичного наповнення категорій добра та зла. Отже, гріхопадіння не тільки спричинило порушення природної космічної рівноваги людини та світу, але й стало закономірним моментом людського поступу.
Але з іншого боку Адам і Єва можуть вважатися прикладом гармонізації світу. Адже вони в містифікованій формі характеризують Землю і Життя (37, с. 23(. Земля дає життя, а тому з ребра Адама Бог створив Єву. У такий спосіб стародавні предки показали, що земне життя є породженням космічної світобудови та відтворює її закономірності. Їх містифіковане пізнання наближає людину до Бога. Ще в міфах стародавньої Греції зазначається, що люди стали вести осілий спосіб життя, будували "білі будинки серед квітучих садів, оволоділи вогнем і навчилися будувати кораблі". Саме завдякм здобутим знанням вони стали "подібними до богів" [255, с. 15(.
Аналогічну тотожність відтворено в Старому Завіті, у розповіді, як люди перейшли від кочового способу життя перейшли до осілого. Останнє передбачало розвиток як тваринництва, так і землеробства, що потребувало важкої праці: "У тяжкім труді живитимешся з неї (землі) у всі дні життя твого" (Бут. 3(17(. Отже, певна гармонізація людини і світу тісно пов'язана з пізнанням земних процесів, соціальних відносин, яке не можливе без розумової діяльності.
Якщо мудрість виконує регулятивну функцію у відносинах між людьми, то розум - пізнавальну. Остання охоплює осмислення природних і соціальних закономірностей, яке здійснювалось не науковими методами, а шляхом довголітніх спостережень, коли природні закономірності "перекладалися" на суспільні. Цим заперечувалось попереднє земне розуміння мудрості. Так, коли первісно його вираження було орієнтоване на об'єктивне буття - природу, суспільні відносини, то у подальшому - на суб'єктивне, божественне, містичне переживання, яке сприймалося серцем. А тому тільки воно "повторить слова мудрі, уста промовлять чисті знання". Серце детермінує перетікання зовнішнього у внутрішнє, духовне, людське, - стверджує Сава [359, с. 4].
Отже, попереднє розуміння мудрості як "критерію" суду добра і зла, справедливості, істини, доповнюється елементами теологічного, містичного, внутрішнього, духовного та божественного. Останні через гармонізацію попередньої опозиції добра і зла виражають "істину в серці", а в "глибині душі" - мудрість (Пс. 50(8(.
У Новому Завіті продовжено старозавітну традицію, але домінантою в ній стало Слово. Так, у Євангелії від Івана сказано, що істина знаходить хороший ґрунт у тій людині, яка "слухає слово і розуміє його", оскільки воно "стало тілом і оселилося між нами" (Ів. 1(14(. Через це "ми увірували й спізнали, що ти Божий Син" (Ів. 6(64(. Наведене судження спирається на усвідомлення переваги віри над розумом у процесі пізнання, в якому, однак, пізнавальна функція серця не применшується. Так, у Євангелії від Луки знаходимо( "Покладіть собі в серці не думати, що відповідати" (Лк. 21(14(. Сентенція "не думати" свідчить про потребу в увіруванні, містичному, ірраціональному пізнанні світу. У такій саме формі Ісус вкладає в "уста премудрість" (Лк. 21(15(.
Якщо у старозавітній традиції премудрість Божа знаходила своє вираження через мудрість, то в Новому Завіті вона знаходить своє земне проявлення в образі Ісуса Христа - "виправдалась мудрість своїми дітьми" (Мт.