РОЗДІЛ 2. ІСТОРІОГРАФІЯ УТВОРЕННЯ ВЕЛИКОГО КНЯЗІВСТВА ЛИТОВСЬКОГО ТА ФОРМУВАННЯ ЙОГО ДЕРЖАВНОЇ ТЕРИТОРІЇ
2.1. Внутрішні і зовнішні передумови утворення Великого князівства Литовського
Проблема утворення ВКЛ рано привернула увагу. Це не дивно: постання на місці дрібних князівств грізної для сусідів держави здавалося важким для по-яснення вже сучасникам - давньоруським книжникам. Так саме вважав і Ян Длуґош. Проте слабке відбиття цих процесів у джерелах давалося взнаки, спричиняючи різноманітність дослідницьких концепцій. Становлення литовської де-ржавності розглядалося представниками східнослов'янських історіографій переважно під кутом зору литовсько-руських взаємин. Ориґінальний погляд на утворення ВКЛ висловив Й.Сенковський. Поганська релігія русинів була начеб-то литовською; тому Литві належало місце релігійного осередку - "поганського Ватикану" [1518, с.49]. Після монгольської навали Литва переходить від "релігійної опозиції" до боротьби за перевагу в руських землях. (Сенковський вважав імовірним походження її правителів від Рюрика [1518, с.47-48]). Незалежна від Орди, "поганська Росія" підтримує з нею зв'язки, ворогуючи з північно-схі-дними князівствами; коріння цієї ворожнечі вчений вбачав у релігійних сутичках. Коли ж до складу Литовської держави увійшло багато християнських областей, правителі ВКЛ прийняли православ'я. Їхньою метою стає оволодіння Києвом; витоки цього Сенковський пропонував шукати в "давній ідеї тріумфу поганства" над центром православ'я на Русі.
Умоглядна теорія Сенковського майже не мала підтримки [1515, с.234]. Ідея ж про германське походження литовських князів не являла його винаходу. В польській історіографії було поширене уявлення про вплив скандинавів на становлення держави у Литві [1885, t.І, s.8-9, prz.47; 1848, t.I, s.3-4; 2024, t.III, s.316-317; 2015, s.331]; це простежується навіть у ХХ ст. [1944, s.142-143, 145]. Спостерігалися й спроби тлумачити як "норманнські" імена Ринґольта та інших князів [1976, t.IІ, s.28]. Деяке поширення отримали ці погляди і в російській історіографії [736, с.ХХХ; 715, с.7; 991, с.87; 990, с.3, 7, 34, 99].
А.Прєсняков оцінив уже походи Ярослава на Литву 1040-х рр. як "першу відсіч Південної Русі литовському потягу на південь" [1429, т.І, c.152]. Однак у центрі конструкцій, покликаних пояснити становлення державності в Литві, опинилися її взаємини не з Києвом, а з найближчою руською землею - Полоцькою. Інтерес викликали походи Мстислава Володимировича 1127 і 1129 рр. на Полоцьк і 1132 - на Литву та можливий зв'язок між ними. Вже І.Бєляєв вдався до ідеалізації литовсько-полоцьких взаємин: литовці нібито захищали Рогволо-довичів від Мономаховичів [359, с.237-238; 358, с.15-16, 23, 29-30, 42-43]. На його думку, назвою "литва" позначалися і власне литовці, і полочани, причому перших слід розглядати в якості знаряддя останніх [358, с.49-50].
Помітна в працях Бєляєва схильність до гіперболізації кривицької колонізації литовських територій, насамперед Аукштайтії [359, с.12-14, 238, 349, 406; 360, с.204; 358, с.9-10; 362, с.22-23, 25, 63-65, 68-72, 75-84, 112-113, 136-137, 290, 316-317, 324-326]. Цей погляд став вельми поширеним [992, с.2; 962, с.61, 63; 1836, с.85; 317, с.5; 1737, с.4; 1463, ч.ІІ, вып.2, с.4; 1465, т.І, с.268], попри критичні зауваження К.Бестужева-Рюміна та І.Тихомирова [387, с.498; 1616, с.172]. Як наслідок, Бєляєв провідну роль у становленні литовсько-руської державності визнавав за полоцькими впливами. Теорія литовсько-полоцької "солідарності" була прийнята І.Філевичем та М.Довнар-Запольським [1677, с.137-139, 141; 677, с.96-97]. Втім, не бракувало і скептичних голосів, осередком яких став Київський університет: проти уявлень про ідилічність цих взаємин висловилися М.Дашкевич і В.Данилевич [642, с.113; 632, с.259; 633, с.76]. М.Довнар-Запольський, визнаючи наявність "тихої колонізації" кривичами Литви, підкреслював, що до ХІІІ ст. відомостей про це надто мало [677, с.3, 45].
Свою роль у державотворенні, на думку Бєляєва, відігравала міґрація не тільки населення, а й князів [359, с.353]. Джерельним підґрунтям тут слугувало створене на початку 1540-х рр. у Москві "Начало государів литовських", яке виводило правлячу у ВКЛ династію від синів Ростислава Рогволодовича полоцького "Давіла" і "Мовколда" [79, с.165, 253]. Данину цій традиції віддали автори ХVІІІ [1204, с.64; 710, ч.V, с.215, ч.VІ, с.223], ХІХ [1515, с.233; 346, с.13-14; 995, т.ІІІ, с.228; 516, с.68], навіть початку ХХ ст. [1035, с.11; 797, с.52], попри піддання її сумніву вже Н.Карамзіним та Н.Устряловим [819, т.ІV, с.50, 213, прим.103; 1668, ч.І, с.230, 284, ч.ІІ, с.102-103].
І Бєляєв, і інші дослідники шукали у становленні ВКЛ вирішальну роль руських впливів, оскільки "в самій природі" литовців не існувало "жодних задатків державності" [1682, с.40]. Дещо відмінну концепцію запропонував М.Коялович. На його думку, руські впливи "пересоздавали" мешканців Верхньої Литви на русинів [957, с.20-21; 954, с.92, 96]. Коялович також вважав, що цей вплив мав місце "з незапам'ятних часів", уже в ХІ ст. маючи перевагу над західними [954, с.113; 962, с.4] і спричинивши швидке становлення державності у Литві [954, с.91; 962, с.30; 1682, с.39-40; 1677, с.139]. Коялович використав звістку Петера з Дусбурґа про існування у литовських народів влади верховного жерця "Криве-Кривейто", майже аналогічної папській [196, s.53-54; 66, с.51-52]. Він твердив, наче влада Криве створювала обмеження для князів, тому вони пересувалися на землі, ближчі до Русі; її впливу Литва завдячує відокремленням світської влади від релігійної [954, с.111; 962, с.90; 992, с.4; 1540, с.8-9].
Ця "малозрозуміла" [1320, с.167] концепція швидше дала поштовх до нових спроб розв'язання проблеми, аніж вирішила її. Слабким місцем теорій І.Бєляєва та М.Кояловича була ідеалізація литовсько-руських взаємин. Але в російській історіографічній традиції існував і інший погляд. Вже Н.Полєвой сформулював точку зору, згідно з якою послаблення Полоцька "пород