РОЗДІЛ II. ВІЙСЬКОВІ ТРАДИЦІЇ УКРАЇНСЬКИХ КОЗАКІВ НА ЗЛАМІ XІX – XX СТ.
2.1. Огляд військових пріоритетів життя нащадків українських козаків на початку
XX ст.
Дослідження військових традицій українських козаків наприкінці ХІХ – на початку
ХХ ст. доречно розпочати з аналізу військових засад життя представників
козацької військово-привілейованої спільноти. У цьому контексті зазначимо, що
поряд із збереженням серед українського загалу (завдяки спільній історичній
пам’яті) поваги до козацької героїчної доби, а також традиційного прагнення до
національної й особистої волі та справедливості (все це вплинуло на зміст як
українського менталітету, так і української національної ідеї), лише
представники української військово-привілейованої козацької спільноти в цей час
зберігали та відтворювали основи військово-козацького способу життя; тому саме
у цьому середовищі ми й проаналізуємо зміст козацьких військових традицій.
На рубежі XІX - XX ст. у Російській імперії зберігалась чітка військова
націленість життєдіяльності усіх військово-козацьких утворень, що в цей час
існували на її теренах. Такі пріоритети були чітко підтверджені відповідними
нормативно-правовими актами, що визначали устрій та засади функціонування
козацтва. Зазначимо, що попри намагання максимально уніфікувати козацькі
утворення, царат був змушений рахуватися з особливостями козацького способу
життя й військового вишколу, що підкреслює як їх силу, так і доцільність у
повсякденному та військовому житті.
Про важливість козацької військової системи свідчить досить значна чисельність
представників козацької військової верстви та її військовий потенціал. Так,
напередодні Першої світової війни в Російській імперії існувало 11 козацьких
військ та окремий Якутський козацький полк (у перші місяці після лютневої
революції 1917 р. на основі місцевих козацьких команд Іркутської та Єнісейської
губерній було утворено два одноіменних невеличких козацьких війська) [1]. При
цьому, їх чисельність не була однаковою й коливалася від більш ніж 1 мільйона
козаків (Донське і Кубанське козацькі війська) – до кількох десятків тисяч
(Амурське, Астраханське, Сімерічінське та Уссурійське). Загалом до козацької
верстви належало 4 498 000 чоловік (станом на 1917 р. це становило близько 3 %
від загальної кількості населення Російської імперії) [2]. Наведені цифри
свідчать про значну чисельність козацького населення, котре в роки Першої
світової війни виставило на фронт майже 300 тисяч стройових козаків, а під час
Громадянської війни несло основний тягар збройної боротьби проти Червоної
Армії.
Виходячи із зазначених обставин, необхідно не лише відзначити закономірність
звернення нашої уваги на Кубанське козацьке військо, що в XIX – XX ст.
залишалось у своїй основі українським козацьким формуванням, але й коротко
підтвердити це фактами. Основою згаданого війська було Чорноморське козацьке
військо, утворене з числа бувших запорозьких та гетьманських козаків, яке в
1792-1794 рр. переселилось у повному складі на р.Кубань і до кінця 60-х рр. XIX
ст. постійно поповнювалось українцями-переселенцями (серед яких було багато
нащадків козаків гетьманських і слобідських полків та азовських козаків) [3].
Наголосимо, що суцільне домінування українців (в першу чергу козаків та їх
нащадків) на землях Чорноморського козацького війська засвідчив і провідний
російський дослідник проблем переселення та етнічного складу населення
Російської імперії В.Кабузан [4].
Окрім Кубанського козацького війська українські козаки та їх нащадки ніде не
становили більшості, хоч і мали помітну присутність серед донських та терських
козаків. Коротко оглянемо обставини та наслідки переселення українських козаків
на території Донського і Терського козацьких військ. Перш за все, необхідно
наголосити на значному впливі українських козаків-“приходьків” у XVI ст. на
теренах Нижнього Дону, завдяки чому було закладено підвалини військової
організації козаків у цьому регіоні, що аргументовано доводить В.Брехуненко
[5]. Зберігались українські впливи й у подальші часи, що виявлялось у значній
їх присутності серед донців-низовиків. Наголосимо, що спочатку царат не
контролював залучення нових контингентів козаків до Війська Донського, а лише
згодом розпочав здійснювати відповідні заходи. Так, у 1646 р. фіксується
залучення до складу донських козаків близько 3.000 українців, а у 1811 р. –
4.000 [6]. До речі, індивідуальне включення українців до складу донських
козаків тривалий час взагалі не фіксувалось.
Вагомість українських впливів на землях Війська Донського відзначав і
В.Кабузан. На підставі ретельного дослідження міграційних процесів науковець
підтвердив, що на кінець XVIII ст. українські переселенці становили близько 30
% населення цього регіону (складали практично все населення Міуської округи
(існувала до 1887 р.), домінували в Донецькій окрузі та становили понад 23 %
населення навколо м.Ростова) [7].
Присутність нащадків українських козаків (за прізвищами) фіксується й
матеріалами військової канцелярії Війська Донського та реєстрами станичних
козацьких товариств. У першу чергу згадаємо Військових Отаманів Війська
Донського: Покотила, І Катіржного, І.Носа та М.Черкашеніна [8]. Серед 173
особистих справ козаків, що розглядались у військовій канцелярії впродовж
1913-1914 рр. майже 20 % (34) стосуються козаків з українськими прізвищами [9].
Окремо наголосимо, що попри значну присутність (в окремих випадках-домінування)
українських козаків та їх нащадків на Нижньому Дону, помічаємо козаків з
українськими прізвищами й у верхових станицях. Зокрема, у станиці Зотовській
Хоперської округи п
- Киев+380960830922