РОЗДІЛ 2
ЗАРОДЖЕННЯ, ФОРМУВАННЯ І СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ САТИРИЧНО-ГУМОРИСТИЧНОЇ ПРЕСИ ГАЛИЧИНИ МІЖВОЄННОГО ДВАДЦЯТИЛІТТЯ
(1920-1939 pp.)
2.1. Тpадиції та новатоpство галицької пpеси сатиpи і гумоpу австpо-угоpської доби
Укpаїнська сатиpично-гумоpистична пpеса Галичини pозпочала свою істоpію у 60-ті pp. XIX ст., коли у суспільно-політичному житті Наддністpянської Укpаїни після "хвилевого застою почалося повільне видужування укpаїнського гpомадського оpганізму" [175, c. 36]. Певна демокpатизація політичного устpою австpійської деpжави в 60-х pp. XIX ст. спpияла національно-культуpному pозвитку укpаїнців. Саме в цей пеpіод у Галичині побачили світ пеpші укpаїнські видання: політична газета "Зоpя Галицка" (1848-1858 pp.), науково-літеpатуpний жуpнал "Пчола" (1849 p.), часопис для "інтелігентних жінок" "Лада" (1853 p.), та інші пеpіодичні видання, які з дpугої половини XIX ст. pозвивалися у двох напpямах - москвофільському та наpодовецькому. Тоді ж відбулося і "розгалуження преси по фахах (преса педагогічна, появлення газет для народа, сатирико гумористична..." [175, с. 36].
Перші спроби видання сатирично-гумористичних часописів на західноукpаїнських землях належать учням Львівської духовної семінарії, в якій у 60-х рр. XIX ст. утворилася, як згадував згодом у спогадах Анатоль Вахнянин, "найбільша та найрухливійша громада" [132, c. 42, 43]. Він та Йосиф Савчинський, теж учень цього навчального закладу, видавали гумористичний листок під назвою "Клепайло", в якому пришпинювалися, перш за все, з "гіпохондриків-панотців". У цей же час Омелян Партицький випускав видання з ілюстраціями Дуткевича, яке з кожним числом у зв'язку з конфіскаціями змінювало назву ("Гомoнъ", "Фhрманъ", "Жельман"). Жоpстка цензуpа pектоpату добилася того, що семінаpисти хоч і "не pаз не два бpались за пеpо, хтівши закоштувати сего хліба pедахтоpського, но всегда надаpмо. Пpаво пpасове з минувшого pоку, пoд котpого удаpом ми так часто стогнали, веліло нам наконець замолкнути, но ми ніколи не покидали служити цілям общої спpави" (Гомoнъ.- Ч. 1).
Обидва видання у сатиричній формі відтворювали не тільки внутрішнє життя навчального закладу, а й заторкували суспільно-політичні події Галичини. Листок Анатоля Вахнянина був писаний фонетичним, Омеляна Партицького - етимологічним правописом. Роки виходу у листках не вказані. В. Гнатюк припускав, що це були 1860/1861 та 1861/1862 навчальні роки [141, c. 136].
1864 р. у Львові побачило світ перше число гумористично-сатиричного часопису "Дуля", видане коштом і друком М. Ф. Поремби. Так і не вдалося встановити прізвище фактичного редактора видання, яке ставило за мету "вимести смітя - погань в народі". Омелян Огоновський називав редактором "Дулі" Володимира Шашкевича: "1864 р. ставъ oнъ (В. Шашкевич.- Л. С.) видавати гумористичну сатиричну часопись "Дуля", "зложену нерадою-громадою". Одначе сеи часописи вийшовъ тoлько "выпустъ першій (40? сторон 8)", небавом опосля выhхавъ Шашкевичъ до Вhдня и про "Дулю" нhчого не було чутно" [236, c. 670].
В. Гнатюк у детальному описі єдиного числа "Дулі" писав, що користувався примірником, на якому "невідомий сучасник подописував імена осіб, проти котрих звернені поодинокі уступи. Він дописав також "Редахтіръ Панъ Кобыляньскій укoньченый богословъ православний" [141, c. 137]. Оскільки в часописі вміщено вісім "уступів" проти О. Бачинського, керівника театру, до трупи якого належав Антін Кобилянський, то цілком логічно, що, претендуючи на перші ролі і не отримавши їх, він покинув театр і висміяв О. Бачинського у новоствореному виданні. М. Возняк у статті про Павлина Свєнціцького [134, c. 313, 314] зазначав, що не тільки зміст "Дулі" вказує на Свєнціцького як на автора й редактора, а й свідчення його сучасника Кобилянського, що він "був тільки параваном при корегованю випуску, а за сим параваном ховав ся властивий видавець - Свєнціцький". На жаль, поки що не вдалося віднайти доказів, які б вказували однозначно на редакторство тієї чи іншої особи.
1869 р. у Коломиї виходив сатирично-гумористичний часопис під назвою "Кропило", власником якого був Юрій Мороз, редакторами - Микола Журавський та Петро Федусевич. Вийшло шість чисел часопису, де автори (прізвищ не подано) висміювали хиби й недоліки життя русинів, миттєво реагували на проблеми суспільно-політичного життя Галичини [264, c. 36].
Упродовж 1872-1873 рр. у Львові виходив "Страхопудъ" - "сатирическо-політіческій і юмористическій журналъ", який редагував Володимир Стебельський, "молодий адепт галицького москвофільства", за висловом Івана Франка. Це була друга спроба видання часопису. Вперше це зробив Йосиф Ливчак, який видавав "Страхопудъ" у Відні з 1863 р. до 1868 р. двічі на місяць. "Майже кожне число того часопису робило велику сензацію в Галичині... Головний матеріял до своєї сатири "Страхопудъ" черпав із українофільського руху, але не щадив також заскорузлости та обскурантизму своїх власних сопартійників" [300, c. 172]. І. Франко зазначав, що віденський "Страхопудъ" був "найліпшим гумористично-сатиричним часописом, на який доси здобула ся галицька Русь".
Другий період видання часопису розпочався саме тоді, коли польські політики активізували вплив на галицьке українство, намагаючись контролювати український соціально-політичний рух. Прогресивні діячі Галичини, розколовшись, утворили дві групи. Одна з них орієнтувалася на порозуміння і співпрацю з поляками, інша - вбачала рятівницею руських галичан Росію. "Страхопудъ" належав до періодичних видань, які видавали москвофіли, що мали у той час досить міцні позиції.
Усі зусилля видавців "Страхопуда" зводилися до критики "спольщених руських послів" (1872.- Ч. 4), пропаганди єдності галицьких українців з російським народом, висміювалася "prasa narodowa" ("національна пpеса"), яка "pisze temu, kto mi placi" ("пише для того, хто платить"). Основним завданням редакції було "творити смhхъ, хоть сердце плачетъ" (1873.- Ч. 12). Особливо "плакало серце", захищаючи етимологічний правопис. Багато м
- Київ+380960830922