РОЗДІЛ 2
ФОРМУВАННЯ І РОЗВИТОК ДЕРЖАВНОЇ ВЛАСНОСТІ НА ЗАСОБИ ВИРОБНИЦТВА В ПЕРЕХІДНИЙ ПЕРІОД
2.1. Необхідність і механізм становлення нових форм державної власності на засоби виробництва
В умовах трансформаційного періоду держава позбавляється більшої частини засобів виробництва. В попередніх розділах визначалося, що вона повинна звільнитися перш за все від дрібних підприємств, що з засобів виробництва у її власності повинні залишитись підприємства монопольного типу, які випадаючи з сфери ринкової конкуренції, втрачають здатність ефективно задовольняти суспільні потреби, або ті, які повинні функціонувати в новостворюваних галузях з високим ризиком для приватного капіталу.
Такий підхід, вирішуючи (в методологічному плані) одні проблеми - визначення меж державного сектору в промисловості, породжує інші - необхідність визначення того яким чином повинні задовольнятися певні категорії потреб регіонального рівня, для яких не потрібні підприємства монопольного типу, а потрібні якраз дрібні, які разом з тим, не можуть функціонувати на ринкових засадах.
Якщо держава залишає в своїй власності, наприклад залізницю, оскільки це природна монополія, то необхідно вирішити, яким чином поступати з водогоном у невеликому містечку? Будучи приватизованим він перетворюється в приватну монополію (містечкового рівня) з усіма негативними наслідками для місцевого населення. Це ж саме стосується і багатьох інших засобів виробництва (місцева енергомережа, комунальне господарство, пошта, телефонний зв'язок), які в силу певних особливостей (технологічного, економічного, природного характеру) не можуть бути поміщені в повноцінне конкурентне середовище, а отже і не будуть функціонувати як повноцінні елементи ринкової системи. Ця проблема породжує ідею про необхідність збереження державної власності на засоби виробництва і на підприємства місцевого значення як правило дрібних та середніх за розмірами. Проте така постановка питання нам уявляється хибною.
Державна власність на засоби виробництва в Україні радянських часів існувала у формі державних підприємств жорстко керованих центральними органами. Система планового управління дозволяла вирішувати багато проблем, але разом з тим одним з її недоліків була неспроможність охопити всі особливості економічної ситуації на мікрорівні - на рівні сіл, селищ міського типу, дрібних міст, районів і т.п. Централізоване управління не могло ні в кількісному, ні в якісному вимірах обрахувати у повному обсязі потреби мікротеріторій, мікроколективів і прийняти відповідні ефективні рішення по їх задоволенню. Разом з тим розвиток виробничих сил, зростання кількості населення, рівня культури приводили з одного боку до зростання загального обсягу потреб населення, з іншого - створювали потенційні можливості їх задоволення за допомогою місцевих ресурсів, які, проте, не могли бути реалізовані адміністративно-командною системою централізованого управління. Існуючі форми жорсткого планування гальмували вирішення цього протиріччя, що приводило до його загострення і виливалося в зростання суперечностей між центром та регіонами.
Розглянута у більш вузькому аспекті - з точки зору відносин власності, ця ситуація, теж свідчить про неминучість загострення економічних та соціальних проблем. Тотальне одержавлення усіх підприємств і установ, включаючи міні- та мікропідприємств, які згідно логіки загальнодержавного управління повинні були направлятися, підтримуватися і контролюватися з "одного центру" привело до того, що величезна кількість найдрібніших підприємств опинилися в ситуації, якій властива:
- залежність підприємств і установ, які обслуговували вузьколокальні потреби певних груп населення від фінансування "згори". Внаслідок цього у позбавленого права самостійної діяльності населення виробилася стійка "установка" - з одного боку, впевненість, що держава "повинна" забезпечити найповсякденнішні потреби: утримання місць відпочинків, парків, кладовищ, території, на яких проходить життєдіяльність населення, з іншого боку - повна безвідповідальність, байдужість та нехлюйство у використанні та збереженні цього соціального середовища;
- неможливість установити ефективний зв'язок між реальними потребами цих підприємств та обсягами їх фінансування з державного бюджету;
- неефективність контролю за використанням виділених коштів.
Велика кількість дрібних підприємств, які управлялися з одного центру породила обширний прошарок дрібної бюрократії, яка не несучи реальної економічної відповідальності за використання отриманих з бюджету коштів, з одного боку, створювала "тиск вгору", вимагаючи все більших фінансувань з бюджету, з іншого - проявляла стійку тенденцію до спотворення всіх даних, як тих, що слугували для розрахунку коштів, необхідних для функціонування підприємств, так і тих, які звітували про їх використання. Перевірка цих звітностей вимагала постійного збільшення кількості та численності контролюючих органів, діяльність яких була неефективною, оскільки, по-перше, вимагала зростаючих затрат, які переходили будь-які розумні межі, по-друге, внаслідок розповсюдження корупції, що вимагало контролю над контролерами. Так, у 2000 році Контрольно-ревізійним управлінням України (КРУ) було виявлено незаконних і не за цільовим призначенням витрат, недостач (розкрадань) грошових коштів і матеріальних цінностей на суму 2,7 млрд.гривень. Сюди входять факти завищення бюджетних асигнувань та зайве отримання бюджетних коштів, виявлених у 1,5 тисячі підприємств, установ і організацій на суму понад 90 млн.гривень; використання бюджетних коштів понад кошторисні призначення на суму 232 млн.гривень на 2 тисячах об'єктів контролю; взяття до сплати зобов'язань, що перевищують кошторисні призначення - майже у 4,5 тис.установ і організацій на 347 млн.гривень. У кожній третій з 1610 перевірених установ і організацій виявлено порушення чинних норм закупівлі товарів, робіт і послуг за державні кошти на загальну суму 70 млн.гривень. Значні порушення фінансов