Вы здесь

Розвиток кооперативного книговидання в Україні в кінці ХІХ - першій третині ХХ ст. (на прикладі Всеукраїнського кооперативного книговидавничого і книготорговельного товариства "Книгоспілка") .

Автор: 
ЛЕВЧУК Олена Миколаївна
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2003
Артикул:
0403U003224
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2
СТАНОВЛЕННЯ КНИГОСПІЛКИ
ЯК ПРОВІДНОГО ОСЕРЕДКУ
УКРАЇНСЬКОГО ДРУКУ (1922 - 1924 рр.)
Провал на ринку друків та книжковий дефіцит за "військового комунізму" виникли передовсім з намагання уряду УСРР поставити під тотальний контроль всі інформаційні ресурси. "Питання видавництва - це питання політичні, а не торговельні", - наголошував у 1921 р. вихованець Київського університету Св.Володимира Отто Шмідт. Тоді він ще не був знаним полярним дослідником, а очолював московський Госиздат [72].
Та протягом двох років більшовикам не вдалося не те що контролювати друк, а просто забезпечити господарську ефективність своєї системи. Для цього вочевидь недостатньо було зібрати всі кооперативи в одну Вукоопспілку, а 104 українських видавничих структури удержавити під вивіскою Всеукрдержвидату [73].
Втім, інформаційний голод був не єдиним наслідком керівних вправ більшовицької влади. Довівши до голодного загину тисячі людей по найродючіших у світі чорноземах, провідники "нового життя", однак, не стали дожидати, коли їхньою економічною та іншою просвітою займуться усі гнані й голодні. Державний контроль було залишено тільки на лояльність до влади рад, а господарські стосунки негайно повернули в історичне річище, хоча й звалися тепер "нова економічна політика".
Крім того, національний рух в Україні аж ніяк не припинився по вичерпанні її руху книжкового. Його процеси тривали, винятково інтенсивні, - адже єдине, що пощастило українцям зберегти по громадянській війні, так це право національно-культурної самоідентифікації. Щоб втримати в Україні політичний контроль над суспільством, більшовикам небезпечно було конфронтувати з національно свідомим українством, але... можна переспрямувати енергію національного відродження в потрібний владі бік. Це і було зроблено під гаслами українізації, "культурного фронту" та ліквідації неписьменності.
Виснажені боротьбою за фізичне існування люди не стали розбиратися в новій культурно-політичній мімікрії режиму. Треба було відновлювати поруйноване війною господарство, і для цього конче бракувало технологічних знань. Поліпшити ситуацію могла тільки регулярна і прискорена освіта, а вона, в свою чергу, була можливою лише за достатнього інформаційного забезпечення - створення повноцінних масивів навчальної книги.
Спочатку Вседержвидат намагався сам-один охопити увесь ринок навчальної літератури, але марно: його неповороткі структури пробуксовували уже на стадії асортиментоутворення, пропонуючи в школи українського села підручники... російською мовою. Крім того держмонопольні видавці не розраховували накладів і видавали книгу невідомо для кого "в чисте поле" - постійним стало затоварювання неходовою літературою при кричущому дефіциті навчальної.
Не вдалося Державному видавництву України налагодити й скільки-небудь ефективної системи книгопоширення. В містах книгу, безумовно, розкуповували й так, але ж уряд культивував свій інформаційний вплив головно у селі, розраховуючи перетворити громаду консервативних землеробів на спільноту, придатну для технологічної перебудови природи й суспільства у відповідності до глобально декларованих більшовиками намірів переробити світ.
Виконувати директиви щодо ліквідації неписьменності та негайного забезпечення шкіл у селі й місті "правильними" підручниками неповоротке ДВУ явно не спромогалося. А опрацьовувати "культурний фронт" було конче потрібно. Бажано - комусь такому, хто б мав уже відповідний досвід.
Реальний досвід на те був тільки у недержавних підприємців книжкової справи, передовсім з числа кооператорів. І от в середині 1922 року в рамках непу можновладці офіційно дозволили відновити приватні й кооперативні видавничі структури - в тому числі й ті, що зазнали "удержавлення". Дозволялося навіть засновувати нові видавництва із вкладенням приватного капіталу. Тобто здійснити більшовикам інформаційну революцію повинні були... приватники й кооператори. А Державне видавництво України лишало за собою всі регулятивно-розпорядчі функції щодо них: давати дозвіл на друкування будь-якої літератури (попередня цензура) і "гриф" (дозвіл поширювати навчальні книги), розпоряджатися запасами держрезервного паперу та інших дефіцитних матеріалів, контролювати потужність поліграфічного устаткування тощо (декретовано з Москви 6.06.1922 р.).
Спливло небагато часу - і книжкова справа в Україні не просто відродилася, а перевищила продуктивністю всі рекорди 1918-го. Знову почали діяти - передусім в організаційній формі кооперативів - видавництва "Час", "Слово" (колишній "Друкарь"), "Сяйво", "Рух". Постала нова Книгоспілка (тепер з центром у Харкові), "від нуля" утворилося багато книговидавничих організацій. Нові можновладці хоч-не-хоч а мусили визнати, що у тамтешніх працівників саме і є актуальний для них досвід - участь у книжковому русі 1917 - 1921 рр. Якщо від початку запровадження непу ніякі пільги на видавничу кооперацію не поширювалися, то через рік від промислового податку було звільнено всі видавництва і книготорговельні установи в СРСР, де не було задіяно приватних капіталів [74].
За тих умов найефективнішою формою для провадження видавничої діяльності виявився видавничий кооператив. Такі структури розглядалися владою як різновид промислово-кооперативних товариств, де кооперативне книговидання влада намагалася чітко відокремити від приватного [75]. Завади приватному капіталові чинилися цілеспрямовано, адже в практиці видавничої роботи кооператор і приватник працюють приблизно в однакових умовах і застосовують спільні прийоми з метою скоріше віднайти рентабельний сектор на ринку книги за умов, які швидко трансформують ринкову кон'юнктуру.
Щоб відділити ідеологічно "чисті" кооперативи від ідейно сумнівних громадських та приватних видавництв, у вжитку був своєрідний індекс особливостей, якому мусило відповідати радянське кооперативне видавництво:
1. Кооперативне видавництво повинне об'єднувати авторів, які прагнуть видати свої праці, але не мають для цього власної друкарні.