Ви є тут

Метафора в українському політичному дискурсі (за матеріалами сучасної періодики).

Автор: 
Дацишин Христина Петрівна
Тип роботи: 
Дис. канд. наук
Рік: 
2005
Артикул:
0405U001074
129 грн
Додати в кошик

Вміст

Розділ 2
Політична метафора як засіб нової категоризації дійсності
Мовна картина світу і метафорична транспозиція
2.1.1. Д и х о т о м і я « м о в а - р е а л ь н і с т ь » : п р о б л е м а в
з а є м о з в ’ я з к у. Аналіз метафори як засобу категоризації дійсності
вимагає з’ясувати зв’язки у межах дихотомії «мова-реальність». Мову можна
вважати посередником між дійсністю (реальністю) і свідомістю, адже вона
одночасно належить дійсності і свідомості, специфічно відображаючи дійсність як
об’єкт пізнання і предмет спілкування; основною вимогою адекватного
відображення є здатність розуміти мову. Ця вимога виконується тому, що мовна
семантична сфера невіддільна від психіки людини. «Національна мова розділяє
національне життя на дві реальності: духовну і фізичну, певним чином
забезпечуючи перехід від надприродної субстанції і навпаки; сприйняття мовного
тексту через слухово-зорову природу людини якраз і являє собою аналогічну
трансформацію» [270, с. 9]. Марксистсько-ленінське мовознавство вважало мову
вторинним явищем, копією реального життя. Однак таке офіційне трактування не
завадило ідеологам періоду тоталітаризму використовувати здатність мови
формувати уявлення про явища життя часом навіть поза будь-яким зв’язком із
реальністю, оперувати на практиці фактом, що мовна дійсність може розходитися з
матеріальною реальністю, а навіть заміняти її у свідомості. Результатом такого
підходу стали численні «здобутки, перемоги та успіхи», які в тоталітарних
державах були лише вербальним витвором.
З ідеологічних міркувань надзвичайно важлива – випереджувальна функція мови –
свідомо замовчувалася. І лише з початком перебудовчих процесів стало можливим
відкрито говорити про те, що «дихотомія «річ, явище – мова» (або більш
узагальнено «дійсність – мова») є правильною, однак так само правильною є
формула «мова – річ, явище» [269, с. 208].
Зіставний аналіз структури реальності зі структурою мови виявляє деякі
невідповідності. По-перше, це невідповідність розгалуженої структури дійсності,
що постійно змінюється, порівняно з менш розгалуженою структурою мови; на цю
невідповідність вказують деякі дослідники, зокрема В. Джонсон. «Дійсність є
динамічнішою, ніж мова; світ, у якому ми живемо, і ми, мешканці цього світу,
змінюємося набагато швидше, ніж це робить мова, якою ми користуємося для того,
щоб говорити про наш світ і про себе самих» [314, с. 38]. Дослідник пише, що не
існує двох абсолютно однакових речей, і жодна річ не означає точно те саме, що
й інша. Відповідно, структура реальності демонструє практично невизначений
рівень диференціації. Структура нашої мови, з іншого боку, трохи слабше
диференційована. «Кожне слово означає лише кожне слово, і не більше, однак
кожне слово може представляти величезну кількість і різноманіття фактів. Таким
чином можна говорити про відсутність співвідношення між структурою нашої мови і
структурою реальності» [314, с. 36]. Подібні висновки можна зробити і з того,
якою є система вербальних оцінок. Наша мова має сильну тенденцію до того, щоб
бути двооцінною чи, принаймні, не більше ніж триоцінною. Іншими словами, за
допомогою мови ми ділимо реальність на чорну і білу, добру і погану, прекрасну
і огидну, тобто наша мова прагне підвести реальність до форми чи...чи,
забезпечити диференціацію лише між цими двома категоріями.
Друга невідповідність полягає у випереджувальній здатності мови, сформульованій
у гіпотезі Сепіра-Уорфа, яка припускає можливість домінації мови над мисленням
і поведінкою; це дає підстави стверджувати, що мова є не лише знаряддям
інформації про світ, вона також є засобом створення уявлень про дійсність у
свідомості як окремих громадян, так і цілих суспільних груп [312, с. 7]. «Ми
маємо справу з трьома аспектами значення: з невербальними, позамовними фактами,
тобто з реальністю, представленою словами, з оцінкою, яку ці слова виражають, і
з ефектом впливу, який вони здійснюють на того, хто їх слухає або читає, а
також з ефектом впливу, який вони здійснюють на особу, що їх пише або
виголошує» [314, с. 29].
Структура понять, закріплена в мові, тобто в її граматичних та лексичних
особливостях (у значеннях слів та їх сполучуваності), становить мовну картину
світу [312, с. 9]. Проблема співвідношення реальності, її мисленнєвого і
вербального відображення є проблемою взаємозв’язку хаотичної дійсності і
концептуальної та мовної картин світу, що впорядковують цю дійсність. Світ є
об’єктивним, інваріантним стосовно мови, картини світу, натомість, варіативні
залежно від особливостей індивідуального сприйняття. Світ не розкривається
перед людиною відразу, вона пізнає його поступово, і внаслідок власного досвіду
та досвіду, перейнятого від інших, творить свою картину світу, неповторний його
образ. Можна сказати, що людина сприймає світ крізь призму цього досвіду, тому
концептуальна система світу, яку людина вибудовує, ніколи не є фотографічним
відображенням реальності, а певною її інтерпретацією. Про це писали
Б. А. Серебренников, О. С. Кубрякова, В. І. Постовалова [213, с. 30].
Вербальні образи і мовні моделі є додатковим засобом пізнання світу. Основним
змістовим елементом мовної картини світу (МКС), за Ю. Н. Карауловим [105], є
семантичне поле, а одиницями концептуальної картини світу (ККС) – константи
свідомості. ККС містить інформацію, представлену в поняттях, а в основі МКС
лежать знання, закріплені в семантичних категоріях, семантичних полях,
складених зі слів та словосполучень, по-різному структурованих у межах тої чи
іншої конкретної мови. Найсуттєвіша частина концептуальної системи людини
складається з концептів, відомих людині в мовній формі [105].
Д