Ви є тут

Договір позички за римським приватним правом та його рецепція у сучасному цивільному законодавстві України.

Автор: 
Гончаренко Владислава Олександрівна
Тип роботи: 
Дис. канд. наук
Рік: 
2006
Артикул:
0406U000767
129 грн
Додати в кошик

Вміст

РОЗДІЛ 2
ДОГОВІР ПОЗИЧКИ ЗА РИМСЬКИМ ПРИВАТНИМ ПРАВОМ
2.1. Загальна характеристика системи договорів римського приватного права
Для будь-якої системи права, навіть такої, що тільки починає формуватися,
іманентно властивим є поділ усіх суб’єктивних цивільних прав на речові та
зобов’язальні. Однак, деякі дослідники зазначають, що римському праву періоду
законів XII таблиць не було відомим поняття "зобов’язання" (obligatio) в його
класичному розумінні. Так, німецький романіст Кунц (Kuntze) вважав, що в
докласичному римському праві всі правовідносини складалися щодо матеріальних
речей, а тому зобов’язання не могли відрізнятися від права власності. На його
думку, на ранніх етапах розвитку римського права воно було призначено для
врегулювання виключно речових правовідносин. Висновки Кунца (Kuntze)
засновуються на тому факті, що відносини між кредитором та боржником за
законами XII таблиць мали характер реалізації кредитором права власності на
особистість боржника, тобто боржник розглядався в якості речі, з приводу якої
виникали правовідносини. З часом, коли влада кредитора почала обмежуватися
впливом на волю боржника (мається на увазі його майно (bona aes)), а не на його
"тіло, фізичну сутність", відносини між сторонами перетворилися на
зобов’язальні. Як вважає Кунц (Kuntze), таке перетворення відбулося з
прийняттям в 326 р. до н.е. закону Петелія (Lex Poetelia Papiria) [202, 201]
[83 [202] Kuntze. Die obligationen im romischen und heutigen Recht. – 1886. –
S. 22 – 24. Див., також: [201] Kruger. Geschihte der Capitis deminutio. I. –
1887. – S. 286].
Не погоджується з такою точкою зору О. Гусаков, який стверджує, що найстаріший
з процесів legis actio характеризувався в римському праві наявністю переважно
особистих форм позовів (actiones im personam), а не позовів, що випливають з
права власності (actiones in rem). Сама наявність особистих форм захисту прав
означає, що в римському праві часів законів XII таблиць був присутнім поділ
суб’єктивних прав на речові та зобов’язальні.
Окрім того, на думку О. Гусакова, засоби виконання судових вироків (мається на
увазі звернення стягнення на особистість боржника) не можна змішувати з
матеріальним правом, яке може бути особистим (зобов’язальним) чи абсолютним
(речовим) незалежно від того, у якій формі буде здійснено задоволення. Тому,
"стверджувати, що стародавньому римському праву зовсім не було відоме
принципове протиставлення прав речових та зобов’язальних – означало б піддавати
сумніву одне з наукових положень, яке з давніх часів визнається майже
непорушною істиною" [46] [84 [46] Гусаков А. Деликты и договоры как источники
обязательств в системе цивильного права Древнего Рима. Историко-юридическое
исследование. – М.: Университетская типография, 1896. – С. 21, 26, 38 – 39.].
Думається, що можливість кредитора згідно законів XII таблиць розпорядитися
особистістю боржника, не може бути підставою для висновку про виключно речовий
характер відносин між сторонами, оскільки деяка схожість особистості боржника з
об’єктом правовідносин за римським правом мала місце лише у випадку невиконання
стороною обов’язків. До моменту прострочення чи іншого невиконання обов’язків
боржником влада кредитора на його особистість не могла розповсюджуватися. Тому
правило про звернення стягнення на особистість боржника в докласичному
римському праві скоріше свідчить про те, що зобов’язання з деліктів мають більш
давнє походження, ніж зобов’язання з договорів.
Що стосується відсутності в докласичному римському праві єдиного визначення
поняття "зобов’язання" (obligatio), то це не може свідчити про відсутність
такого інституту, оскільки форма втілення правовідносин завжди передує
виробленню чітких понять про них.
В докласичному римському праві поняття "зобов’язання" (obligatio)
використовувалося на позначення правовідносин, що існують між кредитором та
боржником, тобто під зобов’язанням розуміли як право кредитора, так і обов’язок
боржника у їх сукупності.
Однак, з огляду на те, що римськими юристами не було розроблено інших термінів,
поняття "obligatio" використовувалося також на позначення юридичного статусу
будь-якої однієї сторони в зобов’язанні. Так, по-перше, термін obligatio
використовувався на позначення права вимоги кредитора. По-друге, термін
obligatio застосовувався на позначення зобов’язання боржника. В такому випадку
термін obligatio співпадав іноді з терміном actio, саме коли термін actio
означав стан відповідальності перед креди­тором. Словом obligatio римські
юристи називали також акт, яким встановлювалося зобов’язання, а також документ,
що свідчив про його встановлення [107, 53] [85 [107] Муромцев С.А. Гражданское
право Древнего Рима. – М.: Статут, 2002. – С. 108; [53] Дормидонтов Г. Ф.
Система римского права. ІІ изд. Обязательственное право. – Казань, 1912. – С. 3
– 4.].
В процесі історичного розвитку римського права постійно розвивалося і саме
поняття "зобов’язання" (obligatio). Класичному римському праву поняття
"зобов’язання" (obligatio) було відомо вже у такому вигляді, в якому воно
використовується у сучасному цивільному праві України.
Римський юрист Павел зазначав, що "сутність зобов’язання полягає не в тому, щоб
зробити нашим якийсь тілесний предмет або якийсь сервітут, а щоб зобов’язати
перед нами іншого, аби він нам щось дав, зробив або надав" ("…obligationum
substantia non in eo consistit, ut aliquod corpus nostrum vel aliquam
servitutem nostrum faciat, sed ut alium nobis obstringat, ad dandum vel
faciendum, vel praestandum" (D. 44.7.3)). Таким чином, зобов’язання за римським
правом містить необхідність виконання, а