РОЗДІЛ 2
Дослідження передумов системного формування стратегічного потенціалу
підприємства
2.1. Дослідження взаємодії елементів системи формування стратегічного
потенціалу підприємства
Як випливає із системної моделі стратегічного потенціалу підприємства,
розглянутої в розділі 1.3, сьогодні важливішим елементом системи є професійні
аспекти, які пов’язані з підготовкою компетентного персоналу. В більшості
випадків цим займаються конкретні вищі навчальні заклади як елементи системи
освіти. Тобто отримати компетентного фахівця можна завдяки ринку освітніх
послуг. Проведемо дослідження функціонування цього ринку з метою виявлення
того, а наскільки він може задовольнити підприємства в підготовці компетентних
фахівців як основи формування стратегічного потенціалу.
У праці [109, с. 7] автор обґрунтовує, що суб’єктами ринкових відносин мають
бути не тільки навчальні заклади як виробники освітніх послуг і споживачі
(окремі особистості, підприємства, організації, фірми), а і широкі кола
посередників (служби зайнятості, біржі праці, органи ліцензування й акредитації
навчальних закладів та ін.), державні та суспільні структури, які причетні до
просування освітніх послуг на ринок. Крім того, показано, що саме підприємства,
організації, фірми формують попит. Виходячи з поставленої мети, виділимо чотири
основних учасники (суб’єкти) цього ринку (рис. 2.1). Це вищі навчальні заклади
та інші організації, які надають освітні послуги; особи, які підвищують свою
компетентність і здобувають необхідні навички для роботи на підприємстві.
Третій учасник – це підприємства, які “споживають” осіб, що одержали освіту та
кваліфікацію шляхом переведення їх у ранг персоналу підприємства. І нарешті –
це держава, що контролює процеси надання освітніх послуг.
Доцільність виділення саме цих суб’єктів ринку підтверджується тим, що три його
елементи є також суб’єктами ринку праці: держава, працедавці (підприємство) і
працівники (особистості) [83]. А це дає змогу при необхідності системно
розглянути поведінку кожного із зазначених суб’єктів як учасників (фактичних
або потенційних) одночасно двох ринків – освітніх послуг і праці.
У запропонованій моделі як кінцеві споживачі освітніх послуг розглядаються два
суб’єкти – підприємство й особа. Але традиційно багато авторів підтримують іншу
думку. Так, наприклад, на думку автора праці [109], особистості є єдиним
кінцевим споживачем освітніх послуг, які відрізняються від інших споживачів
тим, що використовують освітній потенціал не тільки для створення й отримання
благ, але і для прямого задоволення своїх потреб, у першу чергу пізнавальних. У
цій моделі за особистістю закріпляються потреби двох видів, які пов’язані з
виробництвом, – “створення благ” та задоволення “своїх потреб, у першу чергу
пізнавальних”. У запропонованій нами моделі потреби двох суб’єктів поєднуються
в одному суб’єкті. Але таке поєднання відділяє підприємство від прямої участі
на ринку освітніх послуг і, як свідчить практика, негативно впливає на його
функціонування.
На нашу думку, держава в першу чергу виконує функції органу сертифікації в
особі органу з ліцензування та акредитації. Такий орган повинен доводити та
підтверджувати споживачеві (особистості та підприємству) інформацію, “що
належним чином ідентифікована продукція, процес чи послуга відповідає
конкретному стандарту чи іншому нормативному документу” [163, с. 5]. Однак
сьогодні споживачі не в змозі користуватися в повному обсязі інформацією, яку
повинен у зрозумілій і доступній для них формі надавати орган з ліцензування та
акредитації. Фактично держава та вищі навчальні заклади працюють як замкнена
система (зона, позначена штрих-пунктиром на рис. 2.1) стосовно споживачів
послуг. Вищі навчальні заклади готують фахівців, які потрапляють на ринок
освітніх послуг як продукт їхньої діяльності. А потім із цього ринку звичайно
їх “забирають” (а не купують) підприємства. В більшості випадків у підприємства
практично немає можливості вибрати необхідного йому фахівця під свою амбіційну
стратегічну мету. Це пов'язано з тим, що дуже мала ймовірність того, що в
програмі підготовки фахівців передбачене формування саме тих унікальних навичок
і компетентностей, які потрібні конкретному підприємству. Сьогодні існує
необхідна нормативно-правова база в галузі освіти, яка дозволяє надавати
персоніфіковані освітні послуги. Але дана можливість споживачами практично не
реалізується.
Однією з головних причин того, що навчальні заклади й орган з ліцензування та
акредитації працюють як замкнена система, є те, що за статусом останній не
відповідає основним суттєвим ознакам наявного визначення поняття “сертифікація
відповідності” [79, с. 265].
По-перше, сьогодні цей орган не є третьою стороною, яка визначається у своїх
висновках незалежно від сторін, які задіяні в процесі, що розглядається (у
нашому випадку вищі навчальні заклади, підприємства та особистості).
По-друге, сертифікація відповідності передбачає необхідність давати гарантію
відповідності заданим вимогам, які здійснюються за правилами визначеної
процедури. Але існуючі процедури ліцензування та акредитації підтверджують
тільки критеріальні показники, які не відповідають повною мірою вимогам, які
ставлять споживачі до системи освіти.
Розглянемо більш детально ці два моменти. Відповідно до “Положення про Державну
акредитаційну комісію” (далі ДАК) “Організацію роботи ДАК забезпечує
Міністерство освіти та науки України” [122, п. 9], а “ДАК очолює голова. Голова
комісії є Міністром освіти і науки” [122, п. 6]. Одночасно Міністерство освіти
та науки є центральним органом виконавчої влади, якому підпорядковано більшість
державних вищих н
- Київ+380960830922