Розділ 2
Стейнбек та Італія
2.1. Пізнання італійця: від правди до фікції
Перш ніж розпочати імагологічне дослідження італійців у журналістській
свідомості Джона Стейнбека, звернімось до літературознавчого розмежування двох
понять “truth” (fact, literary non-fiction, literature of fact) (документ,
правда, реальні факти) і “fiction” (фікція, вимисел, художній світ). Перше
поняття – документа, журналістських спостережень, дійсних подій – асоціюється з
безпосереднім контактом письменника з інооточенням, з його систематичними
обсерваціями суспільної дійсності, тобто конкретної спільноти італійців; це
факти італійського життя, помічені в документі. Зрозуміла річ, ці документальні
записи базуються на індивідуальній думці Стейнбека про явища життя, на його
враженнях, власнім досвіді, його суб’єктивній візії навколишньої інореальності,
але без додаткового художнього вимислу. Вірно передає синтетичну сутність
літератури факту наступна дефініція: “Нехудожня література – це той вид
літературного твору, що використовує літературні прийоми й мистецьке бачення
для розповіді про реальних осіб, місцевостей, подій. Це та форма, яка дозволяє
письменнику і оповідати факти, і шукати істину, поєднуючи досвідчене око
репортера з високоморальною проникливістю письменника-романіста” [184]. Отож,
документальна проза передбачає особисте й об’єктивно інформативне, невимушене й
відкрите розгортання подій, “відтворення ходу думки в дії”, “думку, яка є
завжди під контролем” [196]. Документальна література, або література факту
(literature of fact), локалізуючись на межі літератури та журналістики, охоплює
різні жанри – в тім і репортаж, інтерв’ю – з виразним літературним підґрунтям
(Професор англійського університету Colgate, колишня журналістка, а сьогодні
автор і реалізатор курсу “The literature of fact”, науковець, яка ретельно
простежила історичні витоки американської “nonfiction”, надає перевагу саме
цьому терміну – literature of fact – [www. 4 Colgate.edu/scene/nov. 2001]).
Друге ж, тобто поняття вимислу, фікції, створеної уявою письменника, це образна
картина подій, образне освоєння художнього світу, населеного персонажами, у
якому з’являється мова персонажів у вигляді діалогів й монологів. Тут
письменник, створивши у своїй уяві світ у формі оповідання, роману, висловлює
думки, переживання через мову персонажів, тут він не розмовляє, не повідомляє
читачу безпосередньо події, факти, а розмовляє з ним опосередковано, вустами
створених ним дійових осіб і оповідача, тут має місце fictional truth, художня
правда [14 Див. про художню правду детальніше [Fictional Truth // Lamarque P,
Olsen S. Truth, Fiction and Literarure. A Philosophical Perspective . – Oxford:
Clarendon Press, 1994. – 481p.; Надія Денисюк, Художній світ і художня правда.
Fiction and Truth в українській та англійській терміносистемах. – Тернопіль:
Лілея. - С. 47 –48].]
.
На межі одного і другого з виразним тяжінням до nonfiction виступає есе, як
“форма літературної творчості на межі художньої літератури і публіцистики”
[109, 518-519]. Есе – аналітичний жанр літератури, як правило, відносно
короткий за розміром прозовий твір, що власне містить особисту точку зору на
предмет, суб’єктивний досвід, аналіз, висновки експерта й міркування над ним.
Мета есе – проілюструвати знання й ерудицію його автора в сфері предмета
зацікавлення. Назва його пов’язана з французьким словом essayer і відображає
його значення: “старатися”, “робити спробу”, внаслідок чого справжнє есе, на
думку Е. Квінна, “є, як правило, неофіційне за тоном розповіді; має вступний і
експериментальний характер у висновках. Я не прагне бути остаточним словом на
тему свого предмета, а натомість служить для відображення власних міркувань
певного індивіда” [134, 360]. В американській літературі есе стає провідним
жанром у ХІХ ст., отже Стейнбек уже продовжував традиції американського есе,
започаткованого Вашінгтоном Ірвінгом, Олівером Венделем Хоумзом, Ральфом Вальдо
Емерсоном і Марком Твеном. Есе письменника поєднують техніки трьох різновидів
цього жанру: критичного, порівняльного й аналітичного есе. Власне завдяки
поєднанню цих технік автор досягає своєї мети – уможливлює читачеві розуміння
його, авторської точки зору, думки, яку він, автор виражає у творі. З
мандрівних записок, репортажів, як зауважує Сюзан Басснетт, ми маємо змогу
намітити наявність культурних стереотипів й спостерегти, як індивідуум реагує
на те, що бачиться в іншому місті й може відтворити ці ідеї, іміджі у власній
культурі [15 Див. детальніше Susan Bassnett. Comparative literature: a critical
introduction. Part 5 Constructing cultures: the Politics of Travellers’ Tales.
– P. 93. ].
Простежимо, як поступово формувався образ італійця у американського військового
кореспондента Джона Стейнбека “на живо”, на прикладі його репортажів, нотаток і
есе, як – враз із життєвим досвідом – його журналістські й письменницькі
оцінювальні погляди на цю націю підсилювалися або спростовувалися в образах
літературних персонажів його двох романів: “Tortilla Flat” (“Тортилія Флет”),
“The Winter of Our Discontent” (“Зима незгоди нашої”), де власне найбільше
фігурують персонажі – італійці. Розглянувши літературні стереотипи італійця,
намагатимемося зіставити реальні факти, взяті із журналістської практики
письменника, й персонажів у художньому світі, виявляючи подібності й
відмінності між стейнбеківським світом реальним та світом фікційним.
Беручи до уваги публіцистичні нотатки письменника, репортажі та есе,
розглядатимемо образ італійця крізь призму бачення його Стейнбеком в реальному
суспільстві, в конкретній спільноті, зіставляючи зі стерео