РОЗДІЛ 2
ПОСТМЕТАФІЗИЧНІ МОДЕЛІ ЛЕГІТИМАЦІЇ
Як ми вже з'ясували, криза трансценденталізму, який становив головну суть кантівської філософії, виразно виявилася вже наприкінці ХІХ - початку ХХ ст. в головних напрямах розвитку кантіанства - неокантіанстві та феноменології Гусерля. Попри певні теоретико-методологічні здобутки в межах цих напрямів, дедалі очевидним ставало те, що віджила ідея трансценденталізму і трансцендентальної логіки як звернення до аналізу умов можливого знання, а головне - втратило свою значущість засадниче положення Канта про трансцендентального суб'єкта.
Критику трансценденталізму Канта (його фундаменталізму в епістемології), з певними застереженнями, наслідуючи підхід Габермаса [80, с. 265 - 266], можна редукувати до трьох позицій: аналітичної позиції Ф. П. Стросона, конструктивізму Пауля Лоренцена та критико-раціоналістичної позиції Карла Попера. Усі вони намагалися заповнити дефіцит обґрунтування, чим хибує трансцендентальна філософія. Аналітична філософія це завдання розв'язує шляхом аналізу елементарних висловлювань, формулюючи на цій підставі поняття і правила, що лежать в основі будь-якого досвіду. Хоча такі поняття не мають під собою доведеності в статусі об'єктивної дійсності, усе ж таки цей аналіз претендує на універсалізм. У такий спосіб кантівська трансцендентальна стратегія обґрунтування трансформується в процедуру критичної перевірки або тестування гіпотез.
Дефіцит обґрунтування конструктивізм намагається надолужувати шляхом визнання конвенційного характеру базового концептуального характеру організації досвіду. Виходячи із цієї методологічної позиції, здійснюється критика процесу пізнання за допомогою засобів конструктивістської критики мови. У цій перспективі обґрунтованими вважаються конвенції, побудовані за допомогою перевірених засобів. Однак, очевидно, що конструктивізм радше закладає, ніж розкриває засади обґрунтування.
Щодо критичного раціоналізму, то тут на місце ідеї обґрунтування ставиться ідея критичної апробації. Через це складається враження, що йому цілком вдається розірвати з трансценденталізмом, тому що ідея критичної апробації подається як еквівалент обґрунтування. Утім як, справедливо зауважує Юрґен Габермас, критичний раціоналізм, наголошуючи на ідеї "нескасовності правил критицизму", тим самим залишає можливість імпліцитного повернення ослабленої версії кантівського обґрунтування. Цю тезу цілком поділяє і Карл-Отто Апель, коли зауважує, що перед критичним раціоналізмом постає непередбачувана проблема обґрунтування "умови можливості та дійсності самої критичної перевірки" [490, с. 410].
Теоретична критика філософії свідомості призвела зрештою до дискредитації метафізичного способу мислення. Однак жоден з кантівських напрямів радикально не усунув самих підвалин філософії суб'єктивності. Радикальне подолання принципу суб'єктивності було досягнуто в поняттєвих межах комунікативної філософії. Особливістю й перевагою комунікативної практичної філософії є те, що їй вдається, зберігаючи кантівський трансценденталізм, водночас звільнитися від передумов суб'єктної філософії, які зберігалися в усіх філософських напрямах, котрі намагалися звільнити кантівську філософію від метафізичних залишків. Скажімо, феноменологія Гусерля, маючи своїм головним завданням обґрунтування універсальної раціональності, не вийшла за межі філософії свідомості, а неокантіанство, намагаючись розвинути методологічну стратегію, - із розробки кантівської дихотомії теоретичного і практичного розуму. Щодо дискурсивної етики, заснованої на трансцендентальній прагматиці, то їй вдається досягти єдності теоретичного й практичного розуму завдяки відкриттю, з одного боку, соціально-етичної релевантності норм пізнання, а з іншого - епістемологічної релевантності моральних норм.
Ядром категоріальної структури трансцендентальної прагматики є мова - медіум створення усіх інших інструментів людської діяльності (мовних практик, дискурсів тощо). Вона постає на місці картезіансько-кантівської когнітивної діяльності, головним інструментом якої розглядалися "свідомість", "інтроспекція", "розум". У межах комунікативної практичної філософії когнітивне осягнення світу, на відміну від класичної філософії, здійснюється не в теоретичному модусі (як теорія пізнання, епістемологія), а як практика герменевтичного дискурсу. У такий спосіб відбувається перехід від епістемологічного фундаменталізму філософії свідомості, який покладався на дедуктивний метод у розв'язанні проблеми остаточного обґрунтування знання та граничної легітимації соціальних інститутів, до герменевтики та мовної прагматики.
У цій методологічній перспективі ставиться також питання можливості остаточного (граничного) обґрунтування моральних норм та легітимації соціальних інститутів. Причому під граничним обґрунтуванням, тобто таким, що не потребує подальшого раціонального обґрунтування, розуміється вже не дедуктивна, а строго рефлексивна аргументація стосовно логічно необхідних умов доведення як такого [139, с. 37].
У цьому розділі ми безпосередньо зосередимося на експлікації теоретичних засад й методологічного арсеналу дискурсивно-етичної легітимації та протилежної їй стратегії легітимації в контексті системно-теоретичного аналізу. Пробним каменем перевірки цих контроверзних легітимаційних стратегій постане дискурс легітимації права та постметафізичної політики, осереддя якого становить ідея справедливості.
2.1. Концептуальні засади дискурсивно-етичної легітимації
У сучасній моральній філософії дослідники виділяють принаймні три головні напрями розв'язання проблеми обґрунтування практичних суджень взагалі й моральних норм зокрема. Йдеться про інтуїтивізм, представники якого виходять із припущення, що значення практичних суджень та моральних норм утворюються із безпосереднього (інтуїтивного) пізнання; децизіонізм (від лат. decisio - угода, вольове рішення) основується на тому, що судження та моральні норми спираються лише на рішення конкретних суб'єктів; та раціоналізм, згідно з яким зн
- Київ+380960830922