РОЗДІЛ 2
НОВІ ФЕДЕРАЛЬНІ ЗЕМЛІ НІМЕЧЧИНИ ЯК ОБ'ЄКТ
ІНОЗЕМНОГО ІНВЕСТУВАННЯ
2.1. Об'єктивні умови залучення зарубіжного капіталу в Східну Німеччину
В цьому розділі роботи йдеться про те, які активні організаційні можливості з боку держави можуть бути використані з метою стимулювання інвестиційної діяльності як такої і залучення іноземних інвесторів в країну зокрема. На практиці, в основному, знаходять лише законодавчі інвестиційні стимули. Тут мається на увазі, що багато держав (без будь-якої фантазії і реформаторського бажання) в кінці-кінців бачать стимулюючі засоби лише через призму прийняття податкових законів з подальшою їх зміною. Так, в багатьох випадках стимулювання інвестицій обмежується прискореною амортизацією, яка зумовлює зниження податкової бази, і, як наслідок, податкових надходжень до бюджету [96]. Проте, поняття "стимулювання інвестицій" охоплює значно більше факторів, про що і йтиметься далі. Необхідно зазначити, що автор дисертації дещо відступає від традиційного методу викладення, вважаючи, що окрім статистично зафіксованих прямих інвестицій мають враховуватися й інвестиції фізичних осіб, малих і середніх підприємств. В наступному підрозділі, коли мова буде йти про історичний розвиток Федеративної Республіки Німеччина після об'єднання, стане зрозумілим, чому в роботі надається цьому особливого значення.
На підготовчому етапі до заохочення інвесторів країна мусить напрацювати деякі базові засади. По-перше, потрібно визначитися із метою стимулювання інвестицій [97]. Однією з найважливіших цілей є створення (забезпечення) робочих місць. Наслідком є підвищення доходів і добробуту населення, що прямо пов'язано із зменшенням державних трансфертів на утримання безробітних і виплату допомоги соціально незахищеним верствам. В цьому відношенні необхідно також назвати створення і підтримання внутрішнього і зовнішнього миру. Крім того, стимулювання інвестицій може просто послужити збільшенню державних доходів. Економічне пожвавлення призводить до зростання державних доходів, які можуть бути використані для покриття дефіциту бюджету або для реалізації нових проектів.
Наступною метою може бути вирішення житлової проблеми. Заходи в цьому напрямку завжди потрібні тоді, коли держава або не має достатньо коштів для того, щоб самій побудувати соціальне житло, або ж впевнена, що об'єкти приватного житлового будівництва з економічної точки зору набагато ефективніші. Останнє постійно підтверджується практикою. Це, власне говорячи, можна дуже просто пояснити. Приватний інвестор об'єкти планує суттєво точніше і побудову контролює набагато інтенсивніше. Інвестор здійснює управління обмеженою кількістю об'єктів, на відміну від держави, яка мала б здійснювати безмежну кількість будівельних проектів одночасно, що справляє однозначно негативний вплив в умовах бюрократичного апарату. Просто завдання розподіляються між багатьма людьми, що, нарешті, через різне сприйняття й ідеї не приводить до мінімізації ризиків. Крім того, приватний інвестор значно більше піклується про свої гроші, які він інвестує, ніж підкуплений чиновник, який розпоряджається чужими грошима (податкові надходження). Всі вищеназвані аргументи служать, в свою чергу, обгрунтуванням і для такого стимулювання інвестицій, яке має за мету приватизацію державних об'єктів. В цьому відношенні обов'язково виникають деякі принципові питання. Насамперед, необхідно визначитися, які державні функції взагалі можуть бути приватизовані, і чи хоче або навіть мусить держава відповідно до своїх політичних і суспільних поглядів гарантувати певне базове забезпечення виконання державних функцій. Політика приватизації часто опосередковано вступає в колізію з політикою розподілу. Теоретично майже всі державні функції можуть виконуватися і приватними підприємствами. Але потрібно розрізняти два типи приватизації. До першого типу належать функції або діяльність, при виконанні яких аспекти політики розподілу не відіграють ніякої ролі; держава не виконує жодної координаційної або контрольної функції. Аспект політики розподілу, з державної точки зору, передбачає базове забезпечення всіх громадян, що не може делегуватися іншим особам, а також загальнодоступність національного доходу для всіх верств населення. Класичними прикладами для базового забезпечення громадян виступають:
* енергія;
* транспортне забезпечення, включаючи побудову доріг;
* комунікаційне забезпечення;
* охорона здоров'я.
Більшість держав хочуть забезпечити загальнодоступність тих послуг, які структурно є слабкими. Якщо у цих сферах діяли б приватні структури, то ціни на послуги були б настільки високими, що громадяни не могли б їх собі дозволити. Щодо загальнодоступності послуг, то потрібно сказати, що держава використовує свої доходи для здешевлення окремих послуг. Це робиться для того, щоб зробити їх доступними для всіх верств населення.
Під координаційною функцією розуміють два аспекти. По-перше, держава виступає в ролі колектора. Вона збирає з населення гроші у формі податків, щоб мати змогу фінансувати великий проект для суспільного блага. Хтось, в даному випадку держава, мусить забезпечити фінансування і нагляд за реалізацією проекту. По-друге, поряд з функцією колектора держава (тобто члени Уряду) мають відповідно до своїх посад вирішувати проблеми всіх членів суспільства. Це можна показати на прикладі оборонної галузі. Уряд повинен в централізованому порядку утримувати збройні сили. Це не може робити кожен окремий громадянин. Навіть важко собі уявити, що кожен громадянин має солдата і командує ним. Всі строго політичні рішення і сфери несумісні з приватними економічними структурами.
Значення контрольної функції держави очевидне. Вона мусить забезпечити дотримання національних законів і виконання міжнародних договорів. Це завдання вона може делегувати лише частково. Камінярі - це приватні підприємці, які, крім всього іншого, мають слідкувати за дотриманням норм відходів і безпеки. Вони навіть мають право застосування санкцій, якщо такі норми по
- Київ+380960830922