РОЗДІЛ 2
Теорія романтичної іронії
Розповсюдження романтизму від кінця XVIII до середини XIX ст. майже у всіх
європейських країнах символізувало епоху, що поклала початок розвитку
романтичного світогляду в мистецтві та в філософії. Зосередивши увагу на
проблемах особистості, її творчих можливостях та самовизначенні у світі, ця
епоха підготувала розвиток самосвідомості нового, капіталістичного суспільства,
інтерес якого спрямований на особистість як істоту активну, діяльну, яка
утверджується в житті через переживання й усвідомлення сенсу буття.
Європейський романтизм – це досить різнорідне явище, оскільки він розвивався у
різних соціальних умовах, іноді й на різних ідейних платформах. Досить складно
сформувати цілісну картину цього феномена. Відмінності проявляються як у
проблематиці, так і в спрямованості ідеології романтиків, а навіть і в самому
характері романтичного руху в країнах Європи. Зокрема, деякі дослідники
вважають, що німецький романтизм більше філософічний, інтелектуальний,
англійський, навпаки, скоріше чутливий та поетичний, а французький явно
концентрується в мистецтві комедії [87, с.9].
Проте у романтичних рухах європейських країн є те спільне, що можна назвати
“духом часу”, – це постійний інтерес до особистості, здатність задля цього
поставити під сумнів усе інше, відчуття невпевненості в соціальному світі і
віра у необмежені можливості людського духа. Подібний стан романтики визначили
термінами “іронія”, “уява”, “фантазія”, “універсум”, сконцентрувавши усі
проблеми навколо самоцінної особистості.
Іронія – суттєва риса романтичного світогляду, своєрідна “душа романтики”. Ті
чи інші форми романтичної іронії явно чи приховано містяться майже у всіх
значних творах романтиків [87, с.9]. Спершу іронія була способом утвердження
духовного світу особистості, створення суб’єктивної реальності, де могли б
здійснитися свобода, творчість, уся повнота духовного життя. Тому романтична
іронія виразилась як певна життєва позиція – суб’єктивний акт самоутвердження,
як мислення суперечностями і як особливий умонастрій піднесеного духа. Така
іронія особистості виявилася тією дистанцією, яка відділила світ особистості
від соціальної дійсності як своєрідну символічну реальність, універсум духа
людини.
2.1. Сміх та іронія як соціокультурний феномен
Витоки іронії знаходимо ще в античній культурі, зокрема у типових для
Сократового методу прийомах пошуку істини, які пройняті їдкою сократівською
іронією. Основа цієї іронії полягала в тому, що спільні пошуки істини Сократом
та його співрозмовниками могли будуватися на рівноправних принципах лише
формально: філософ не міг не усвідомлювати чітко наявність тієї безмежної
прірви, яка відділяє його вишуканий, тонкий, всеохопний розум від перших
несміливих суджень його учнів та зовні блискучого, але поверхового мислення
багатьох софістів. Усвідомлення цієї диспропорції й викликало особливий метод
Сократа, відомий під назвою “іронії” – навмисне злегка жартівливе виставляння
на перший план своєї скромності, позірна готовність поступитись
співрозмовникові при першому ж його грунтовному доведенні.
Іронія Сократа часто набувала особливих, своєрідних форм. Наприклад, у “Гіппії
більшому” у розмові з бундючним, самовпевненим софістом Сократ бере на себе
роль наївного простака, якому довелося сперечатись з настирливим “шукачем
істини”. Той поставив перед Сократом певні запитання, на які Сократ не знайшов
відповіді й просить Гіппія допомогти знайти потрібні аргументи. Далі він
прикидається, що охоче повірив би софісту, але його твердження не цілком
переконливі для іншого “шукача істини”, якому Сократ повинен передати його
відповіді[88, c.81-107]. Така форма розмови дає можливість філософу злобно
знущатися над самовпевненим софістом, причому в такій формі, що Гіппій навіть
не помічає цього знущання. У присутніх слухачів їх діалог викликає сміх. Отже,
іронія йде в парі зі сміхом ще від часів Сократа.
Романтичну іронію називає сократівською Ф.Шлегель, підкреслюючи момент свободи,
що відтіняє її специфіку. Сократівська мудрість полягає у свободі суджень та
вчинків, у можливості вивищитися над світським життям. Іронія Сократа –
відгомін мудрості безсмертних богів, які ніколи життя не сприймали серйозно. Цю
божественну перевагу над життям Шлегель вважає суттю романтичної іронії. Іронія
романтиків та іронія Сократа є актом свободи особистості. Та тут є й принципова
відмінність: в іронії Сократа відсутнє внутрішнє, “розумове” доповнення
дійсного життя: внутрішній “демон” філософа лише утримував його від хибних
суджень. Для романтичної іронії таке доповнення обов’язкове, бо воно передбачає
побудову світу людини [87, с.15].
Співставляючи романтичну іронію з іронією Сократа, на яку посилається
Ф.Шлегель, можна сказати, що не тільки як світоглядна позиція, а й як спосіб
мислення іронія романтиків відрізняється від сократівської. Як відомо, Сократ у
діалогах ставав на точку зору співрозмовника і, продовжуючи його роздуми,
доводив їх до логічної суперечності, демонструючи цим хибність вихідної
позиції. Маєвтика Сократа передбачає введення розсудку в апорії з метою
абстрагування від хибних суджень. Іронія Сократа логічна, вона не допускає
однобічності; романтична іронія теж не допускає однобічності, але вона алогічна
і вводить в ілюзію, через що часто викликає сміх.
Суть сміху, умови його існування в культурі давно є спеціальним предметом
дослідження вчених та філософів, які досить детально і глибоко вивчають цей
супутник серйозності. Пильна увага до цієї проблеми проявляється вже в
античності, де Арістотель у IV ст. до н.е.
- Київ+380960830922