Розділ 2
Основні риси української книжності XVI ст. Методологія і методи їхнього
комплексного дослідження
2.1. Атрибуція РК як складова частина кодикологічного аналізу. Датування
рукопису, походження паперу, локалізація.
2.1.1. Зв’язок палеографії та кодикології: теоретичні засади. Кодикологічне
дослідження РК як феномена писемної культури тісно пов’язане з дослідженням
палеографічним, яке ще від XIX ст. було важливою базовою складовою у
систематичному вивченні східнослов’янської кириличної рукописної спадщини поряд
з археографією, текстологією та дипломатикою. Вивченню змісту рукописів
передували їхній археографічний пошук, атрибуція, встановлення автентичності та
часу походження. Найчіткіше завдання палеографії були окреслені у роботі І.І.
Срезневського, який визначав цю науку, як "знание происхождения, видоизменений
и распространений письмен" [322], а В.М. Щепкін, в свою чергу, обмежив її
"исследованием знаков человеческого языка, наносимых на поверхность
каким-нибудь красящим веществом" [355].
Однак вже відомий палеограф XIX ст. Є.Ф.Карський у своєму фундаментальному
монографічному дослідженні, присвяченому розвиткові слов'янської кириличної
палеографії, визначаючи палеографію як дисципліну археологічну, вважав
предметом її дослідження “залишки” різної старовини, тобто, поряд з власне
письмом, також і оправу, формат, орнамент, діакритичні знаки тощо. Таким чином,
визначаючи мету та специфічні методи палеографії досить обмеженими, вже в XIX
ст. дослідники РК у практичних палеографічних працях, в описуванні рукописних
книг були змушені залучати до своїх методик деякі аспекти зовнішнього аналізу і
тим самим поширювали розуміння завдань палеографії.
Початок розвитку української палеографії пов'язаний з іменем І.М. Каманіна,
який, працюючи в Київській Археографічній комісії і маючи щоденний
безпосередній контакт з рукописними фондами, зробив великий внесок у
становлення цієї галузі вітчизняної науки. На відміну від Карського, І.М.
Каманін вважав за доцільне обмежувати завдання палеографії дослідженням
розвитку письма в його історичному контексті, зокрема, багато часу він віддав
вивченню українського скоропису та встановленню періодизації його становлення
[263].
У XX ст. у працях дослідників радянського періоду це уявлення про чіткість та
специфічність меж завдань палеографії було успадковане відомим вченим-славістом
Л.П.Жуковською, яка у своїх теоретичних працях пропонувала залишити за межами
палеографії всі проблеми, крім дослідження старого письма та "супроводження"
палеографії, а саме — вивчення індивідуальних почерків і графології [247:12].
Проте більшість дослідників – М.В. Кукушкіна, Л.В. Черепнін, М.М. Тихомиров та
деякі інші – притримувалась розширеного тлумачення предмета палеографії.
Палеографія стала ототожнюватися із сукупністю всіх ознак зовнішнього вигляду
писемних джерел, і не лише кодексів, а й усього масиву документальних джерел.
До завдань палеографії було віднесено і матеріал письма, і водяні знаки, і
оздоблення книги (орнамент, мініатюри, рисунки, гравюри), і формування блоку
РК, і оправу, оскільки інформація про техніку та мистецтво РК надавала
додаткові дані про ідентифікацію та датування рукописів, і лише послідовне
вивчення цих ознак дає змогу скласти цілісне уявлення про предмет дослідження
такого синтетичного джерела, яким є кодекс.
Незважаючи на те, що розуміння більшості вчених-славістів про розширені межі
предмета палеографії обумовлюються самим предметом дослідження РК як
синкретичного явища, це, однак, ще не призводить до розширення меж методики
палеографії як конкретної науки, оскільки аналіз інших, не суто палеографічних
ознак, таких, наприклад, як оздоблення, оправи тощо, потребує застосування для
кожної своєї специфічної методики.
Бурхливий розвиток палеографічних досліджень сприяв накопиченню емпіричних
даних про зовнішній опис рукописних книг, хоча і не міг підмінити окремих
напрямів дослідження РК. Цілком закономірно, що від палеографії нині
відокремилися такі науки, як історія оправи, історія книжного мистецтва,
філігранознавство, папірознавство і пергаменознавство. Частина питань відійшла
до кодикології.
У вітчизняній науці визначення теоретичних та методологічних підвалин
кодикології отримали розвиток у працях Л.А. Дубровіної [238; 239; 240]. За
визначенням вченого, “предметом кодикології є вивчення написаної на пергамені
чи на папері рукописної книги як факту матеріальної і духовної культури
середньовічного суспільства в усій сукупності зовнішньої та внутрішньої форми і
змісту, а також історії, під якою мається на увазі походження, функції та доля
книги” [238:6].
Кодикологія включає в себе взаємопов'язане коло питань про рукописну книгу і
водночас залишає за кожною окремою допоміжною історичною та філологічною наукою
свій предмет і методи. На відміну від палеографії, об'єктом дослідження якої є
різний матеріал письма, кодикологія розглядає лише книги, написані на пергаміні
та папері.
Кодикологія тісно пов'язана з історичним мовознавством, а також взаємодіє з
епіграфікою, сфрагістикою, нумізматикою, дипломатикою, хронологією,
метрологією. Для кодикологічного аналізу принциповим є залучення не лише
конкретних графічних літерних начертань, а й узагальнені дані мовознавства щодо
особливостей мови та її різновидів. Дослідницькі прийоми та засоби кодиколога
та палеографа взаємопов’язані; методики вивчення рукопису, пам'ятки, книги є
взаємозалежними.
Взаємозв’язок палеографії і кодикології виявляється у вивченні почерків,
чорнила, особливих видів письма і використання різних графічних систем: це і
вивчення харак
- Київ+380960830922