РОЗДІЛ 2
БІБЛІОГРАФІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ІНСТРУМЕНТАЛЬНОЇ МУЗИКИ
20 – ПОЧАТКУ 30-х РОКІВ ХХ СТОРІЧЧЯ
Стан бібліографічного опрацювання нотних видань періоду українізації
Питання бібліографічного вивчення національної музичної спадщини за сучасних
умов набуває особливої вагомості. Наразі постала необхідність створення
бібліографічного репертуару українського музичного мистецтва. Залучення якомога
більшої кількості джерел для досягнення цієї мети, заповнення існуючих лакун
необхідне для впровадження у науковий і культурний обіг усіх надбань
національної музичної спадщини. Створення репертуару нині визначається як
загальна стратегія бібліотечної роботи. Національною бібліотекою України імені
В. І. Вернадського напрацьовано фундаментальну концептуальну базу з цього
питання і тому НБУВ виступає і як координаційний науковий центр, і як установа,
що провадить значну практичну роботу. Так, публікація кількох випусків
покажчика “Україномовна книга: 1798–1916” є важливим кроком до створення
національного бібліографічного репертуару дореволюційного періоду України
[347]. Музичний фонд є складовою частиною стратегічної репертуарної політики
НБУВ. Проте у цій ділянці існують ще деякі нерозв’язані питання.
На думку вчених, з усіх галузей бібліографії музична належить до найменш
розроблених. Ще на початку 1920-х років видатний український бібліограф Юрій
Меженко нарікав на занедбаність питань музичної бібліографії, яка завжди
перебувала у колі його наукових зацікавлень, що пояснюється активною участю
вченого у діяльності Музичного товариства імені М. Д. Леонтовича. В середині
1920-х рр. питання організації бібліографії постало на новому рівні завдяки
діяльності Бібліографічної Комісії УАН. В Інституті рукописів НБУВ зберігається
Відкритий лист Бібліографічної Комісії Української Академії Наук про стан
бібліографії на Україні, адресований Музичному товариству імені Леонтовича і
датований груднем 1927 року. Цей документ відбиває прагнення вчених до
об’єднання зусиль задля створення українського бібліографічного репертуару:
“Відчуваємо невідкладну потребу поставити на перше місце справу організації
бібліографії: раціональна організація бібліографії є безперечна передумова
доцільної організації всієї культурної роботи як у науковому дослідженні, так і
в практичному прикладанні знання” [6, 1].
Над розробкою спеціальних проблем музичної бібліографії працював і Сергій
Кондра. У 1929 р. він опублікував роботу “Особливості нотографії”, де зазначав:
“Важко зрозуміти, чому одно з найвищих досягнень людської творчости – музика, –
а разом з тим і її графічне втілення – ноти – якось залишилося поза
бібліографічним обрієм. Мабуть бібліографи замало відчувають музику, а
музиканти – ще менш цікавляться бібліографією”[231, 5]. Окремих питань
національної музичної бібліографії торкалися Євген Пеленський, Зиновій Кузеля.
Серед дослідників спеціальних проблем музичної бібліографії – відомі російські
радянські і зарубіжні вчені: Г. Колтипіна, С. Успенська, Д. Крумель (Krummel),
О. Соннек (Sonnek), та ін. [230; 383].
Сучасні українські вчені, аналізуючи стан бібліографічного дослідження
національної музичної спадщини, відзначають, що музична бібліографія в Україні
все ще не відповідає науково-практичним потребам. Антоніна Струтинська,
наприклад, вважає, що у цій галузі перед бібліографами є “величезне поле праці”
[335, 7]. Юрій Ясіновський звертає увагу дослідників на той факт, що творча
спадщина українських композиторів майже не вивчена на джерельному та
бібліографічному рівнях [376, 3]. Водночас слід зазначити, що українська
музична бібліографія має давні джерела і значний документальний матеріал. Як
приклад наведемо рукописні каталоги нотної бібліотеки Розумовських (кінець
ХVIII ст.), що зберігаються у відділі формування музичного фонду НБУВ і котрі є
одними з перших зразків вітчизняної музичної бібліографії. Дослідження нотної
колекції Олексія Розумовського, відомості про атрибутовані твори, відтворення
втраченої частини каталогів представлено у монографії Лариси Івченко
“Реконструкція нотної колекції графа О. К. Розумовського за каталогами ХVІІІ
сторіччя” [197].
Маємо визнати, що на сучасному етапі розвитку науки все ще існує деяка
термінологічна невизначеність у царині теоретичної розробки проблем музичної
бібліографії. Це викликано складністю об’єкта й предмета дослідження,
двоїстістю тлумачення основних понять. Так, виокремлення за радянських часів
нотографії в окрему галузь, штучне від’єднання її від музичної бібліографії в
цілому призвело до браку фахівців у цій важливій ділянці музичного
джерелознавства та відсутності системного вивчення історії, теорії, методики
опису та класифікації нотних видань і рукописів. Історичний аналіз розвитку
світової музичної бібліографії підтверджує недоцільність такого розмежування. У
довіднику “Книга”, виданому 1999 року в Москві терміну “нотографія” немає. Так
само немає його і в одному з найавторитетніших музичних енциклопедичних видань
“Новий словник про музику і музикантів Грова” (The New Grove Dictionary of
Music and Musicians”), енциклопедії “Der Musik Brockhaus“ та ін. [378; 383].
“Правила составления библиографического описания. – Ч. 2. – Нотные издания”,
видані у період найбільш активного використання терміну “нотографія”,
рекомендують вживати термін “библиографическое описание нотных изданий” замість
“нотографическое описание” [307, 7]. Втім, термін “нотографія” є можливим для
означення списку музичних творів або нотних видань. Ю. Меженко у 1920-і роки
пропонував застосовувати термін “музикографія”[262, 36].
Таким чином, на підставі проа
- Київ+380960830922