Розділ 2
Історично-методологічні засади вивчення
фахової бібліотечної періодики
2.1. Українська фахова бібліотечна періодика з 1917 по 1993 рік
Початок ХХ сторіччя був позначений діяльністю яскравого покоління українських
книгознавців і бібліотекознавців, до якого належали
М. Бем, Л. Биковський, Д. Дорошенко, Іг. Житецький, В. Ігнатенко, І. Калинович,
С. Кондра, І. Крип’якевич, М. Ковалевський, Ф. Максименко,
М. Максимович, О. Маслова, С. Маслова, С. Маслов, В. Міяковський,
Ю. Меженко, В. Модзалевський, М. Нечаєв, П. Попов, С. Сірополко,
Я. Стешенко, Г. Тисяченко, Д. Чижевський та ін. Усі вони працювали в різних
наукових та бібліотечних установах. Їхня діяльність розпочиналася ще у
дореволюційні часи, коли на Першому всеросійському з’їзді бібліотекарів 1911
року українські бібліотекарі взяли активну участь та виступили з головними
доповідями на різних секційних засіданнях. Перша чверть ХХ ст. – період
наукового осмислення ролі та функцій бібліотек у суспільстві, їхнього значення
для української культури, народної освіти та науки. Тоді в Україні
започатковувалися наукові засади бібліотекознавства, бібліографознавства та
книгознавства як окремих наукових дисциплін, формувалися методології та
методики бібліографічної діяльності, український бібліографічний репертуар.
20-ті роки стали „найпліднішим етапом у формуванні науки про книгу в широкому
розумінні цього поняття, включаючи всі гілки книжкової справи” [69, 16]. У
період формування української школи бібліотекознавців основну роль оперативного
засобу розповсюдження наукового знання, розвитку наукових студій, обміну думок,
плідних дискусій у цій сфері зіграла фахова періодика того часу. Вона сприяла
започаткуванню та розвитку власної української школи книгознавців,
бібліографознавців, бібліотекознавців. У своїх статтях вчені розглядали різні
аспекти бібліотечного будівництва, методичних засад функціонування бібліотек
різних типів та видів, виділяючи спільне та відмінне, опрацьовуючи питання
теорії та практики їхньої діяльності. Українським вченим того періоду, були
притаманні осмислення загальних принципів розвитку бібліотек, багатоаспектний,
комплексний підхід і до вивчення книги як складного, багатовимірного об’єкту
культури, і до бібліотеки як до культурно-освітньої національної установи.
Значну роль у розвитку бібліотечної науки, книгознавства та бібліографії у
20-ті роки зіграло заснування двох наукових центрів – Всенародної бібліотеки
України (1918) та унікального за напрямом і рівнем наукової роботи на терені
СРСР і Європи Українського науково-дослідного інституту книгознавства (УНІК).
Такий якісний сплеск в українському книгознавстві був невипадковим, оскільки
саме в Україні склалася відповідна наукова і кадрова база.
У тяжкі післяреволюційні роки, позначені громадянською війною, економічною
розрухою, примусовим насадженням тоталітарної ідеології, яке супроводжувалося
політичними гоніннями і репресіями, особливо у гуманітарній сфері і до тих
вчених, теоретиків і практиків, зокрема, з книгознавства і з бібліотечної
справи, які відрізнялися національною свідомістю і незалежністю мислення, – не
припинялася їхня творча діяльність. Вони обстоювали необхідність вивчення книги
як феномену і, зокрема, історії українського друку, його наукового
віддзеркалення у бібліографічній продукції. Високоосвічені люди, вони глибоко
розуміли важливість для України розвитку бібліотечної мережі, яка б зберігала і
поширювала українську книжку, пропагувала українську культуру.
Яскравим проявом такої діяльності може слугувати журнал „Книгарь: Літопис
українського письменства”, який видавало у Києві товариство „Час” у 1917-1920
рр. Крім спеціальних наукових статей та інформаційних повідомлень, часопис
містив розгорнуті рецензії на найбільш помітні українські видання, що впливали
на розвиток української національної культури. Зокрема, привертають увагу
позитивні рецензії на перші поетичні збірки М. Рильського та П. Тичини.
Важливим компонентом кожного номеру був бібліографічний огляд за сталим
оригінальним рубрикатором, списки українських новодруків, що надійшли до
редакції. Для нас важливо, що в цьому виданні бібліологічного спрямування
звучала і бібліотечна тематика. Так, уже в номері 3 за 1917 рік дирекція
засновника журналу товариства „Час” виступила з пропозицією щодо створення у
Києві бібліотеки „фундаментальної” (без абонемента) і „випозичальної” (з
абонементом) „з книжок українських” і „по українознавству”. У наступному числі
(№ 4 за 1917 рік) міститься заклик „до кожного інтелігента” взяти участь в
організації і формуванні фондів „випозичальних” бібліотек. У № 6 (1918 р.)
вміщено статтю видатного книгознавця та музеєзнавця Іларіона Свєнціцького
„Бібліотека Національного музею у Львові, у якій, крім зазначеної у назві,
характеризуються приватні, церковні та інші бібліотеки Львова і робиться
висновок про те, що у Львова єсть міцна традиція бібліофільства та бібліотечної
справи.
“Книгарь” відрізнявся професійним підходом до проблематики матеріалів, обраних
для друку. Зокрема у числі 7 (1918) було надруковано статтю С. Кондри
„Бібліографічна класифікація по децимальній системі”, у якій автор, враховуючи
широку дискусію в міжнародному бібліотечному русі того часу, розкриває сутність
і переваги класифікаційної системи Мелвіла Дьюї.
Обґрунтування необхідності уніфікації технологічних засад діяльності різних
бібліотек також було важливою темою бібліотечної періодики, підтриманої на
сторінках цього часопису. У статті „Загальні принципи технічної організації
бібліотек” (№ 11, 1918, ствп. 621-630 ) тим же автором наголошується на тому,
що
- Київ+380960830922