РОЗДІЛ 2
ПЕРЕДАЧА ІМЕНУВАНЬ ОСІБ У НІМЕЦЬКОМОВНИХ ПЕРЕКЛАДАХ УКРАЇНСЬКОЇ ХУДОЖНЬОЇ ПРОЗИ
Переклад художнього тексту являє собою одну з форм відкритого діалогу національних культур і зіткнення та взаємопроникнення мовних картин світу. На перекладах творів літератури одного народу мовою іншого ґрунтується знайомство народів між собою. Переклад сприяє розширенню ідейно-естетичних можливостей національного мистецтва, збагаченню національної мови. Для української літератури переклад через об'єктивні причини важить ще більше, бо "від часів Пантелеймона Куліша й Михайла Старицького переклад не так виконував ознайомлювальну функцію, скільки утверджував саму українську літературу" [222]. Кожен перекладений іноземною мовою український художній твір несе іноземному читачеві не лише закладені автором ідеї, а й інформує про Україну та українців. Оскільки протягом тривалого часу українська література сприймалась за кордоном через посередництво російської мови і в анотаціях до перекладених творів часто було написано "перекладено з російської мови" або "російська література", то й досі багато німецьких читачів вважають, наприклад, О.Гончара російським письменником.
Переклад української художньої літератури німецькою мовою має тривалу історію. Проаналізовані художні переклади хронологічно охоплюють столітній період. Із часу публікації в часописі "Ruthenische Revue" у 1903 році перекладу оповідання М. Вовчка "Два сини", здійсненого О. Кобилянською, минуло понад сто років.
Матеріал досліджуваних українських прозових творів, перекладених німецькою мовою, підтверджує відоме положення про те, що перекладацькі принципи пережили певну еволюцію. Зокрема, поняття правильного, точного перекладу змінювалося в різні періоди, а засади перекладу поступово вироблялися й уточнювалися. Звичайно, визначальну роль у перекладі відіграє й особистість перекладача. Коло перекладачів аналізованих нами творів, які намагались донести до німецького читача творчість українських письменників, доволі широке - М. Борк, Б. Гейткам, А.-Г. Горбач, Й. Грубер, Ю. Ельперін, І. Жупник, Е. Заленський, Е. Коттмайєр та І. Костецький, О. Кобилянська, І. та О. Колінько, К. Кьоніг, С. та О. Кузьміни, М. Овруцька, В. Плакмейєр, Е. Різванова та І. Сойко, В. Руденко, І. та В. Тимченко, Г. та Т.Штайн. Кожен перекладач, залежно від таланту та здібностей, продовжує процес творення, розпочатий автором твору, щоб донести до читача перекладу всі найтонші асоціативні зв'язки, продемонструвати всі особливості оригіналу. Власні назви, і насамперед антропоніми, - один із важливих елементів структури художнього тексту і їх правильна передача є однією з умов створення еквівалентного тексту мовою перекладу.
2.1. Способи передачі реальних власних назв та літературних антропонімів у художніх перекладах
Власні назви через їх специфічний статус в системі мови і ті функції, які вони виконують у художньому творі, а також загальноприйняті принципи їх передачі у різних мовах становлять для перекладача певну проблему. Актуальним є також питання перекладу чи транслітерації антропонімів із збереженням їх автентичного звучання.
Проблема передачі літературних антропонімів іноземною мовою зацікавила насамперед перекладачів-практиків, які зіткнулись з нею при перекладі художніх творів, щойно вони почали теоретично обґрунтовувати свій досвід [138, 142, 144, 149, 214; 247, 263]. О. Реформатський у статті "Переклад чи транскрипція" зауважив, що питання передачі власних назв однієї мови іншою мовою хоча є, здавалося б, ніби поодиноким і маленьким, однак таким, що дуже хвилює як лінгвістів, так і перекладачів [207, 311].
Серед теоретичних праць, присвячених передачі власних назв у художньому перекладі, варто виділити також роботи В.С. Виноградова, Д. Єрмоловича, С. Влахова і С. Флоріна, М. Кнапової, І. Новаковської-Кемпної, О. Смирнова [55, 58, 83, 315; 318, 303].
Відомий український літератор О. Кундзіч свого часу писав: "Імена взагалі не перекладаються, їм лише надається форма, що відповідає мові перекладу" [138, 1964]. Саме таким принципом керувалася більшість перекладачів художніх творів з іноземних мов, зокрема М. Рильський, К. Чуковський та ін. Однак для літературного антропоніма замало лише правильного його відтворення в мові-реципієнті. Якщо при перекладі художнього твору треба звертати більшу увагу на точність конотації, а найменування персонажів твору викликають у читача ряд мовних та позамовних асоціацій, то передача таких іменувань за допомогою практичної транскрипції або транслітерації не завжди є прийнятною. Для того, щоб читач зміг розшифрувати всю інформацію, яку повідомляє йому ім'я про свого носія, необхідно використати ще й інші способи передачі таких власних назв.
Передача реальних власних назв засобами іноземної мови теж становить певну проблему. Багато вітчизняних та зарубіжних мовознавців досліджували це питання на базі реальної онімії і робили спроби виділити основні принципи і способи передачі [210, 276]. О. Суперанська стверджувала, що власні назви - це винятково важлива мікроділянка словникового складу мови, яка демонструє найбільш парадоксальні ситуації, аналіз яких повинен сприяти виникненню нових, більш глибоких загальнолінгвістичних концепцій [225, 5]. Значна робота, пов'язана з питаннями відтворення іншомовних власних назв, була проведена на матеріалі російської мови [6; 40, 104; 117; 137; 209, 224; 267]
В Україні, особливо в останні роки, зросло коло зацікавлених цією проблемою, про що свідчать численні розвідки, здійснені на матеріалі реальної ономастики. Необхідно, проте, зазначити, що здебільшого такі праці присвячені проблемі передачі чужомовних власних назв засобами української мови [34; 35, 47; 49; 96; 73; 110, 134; 205; 262]. Найповніше досліджені англійські власні назви. Аналізуючи оніми в перекладах художньої та публіцистичної літератури, А. Ґудманян системно досліджує фонографічну структуру англійських та німецьких власних назв та їх асиміляцію українською мовою [73].
Значно менше
- Київ+380960830922