РОЗДІЛ 2
Об’єкт і методи дослідження
В роботі наведені результати досліджень 162 дітей віком від 4 до 15 років, які
проведені протягом 1999-2003 рр. Всі обстежені були розподілені на 3 групи: до
першої групи увійшли 74 дитини (44 хлопчика та 30 дівчинок), хворих на
рецидивуючий бронхіт, до другої – 70 дітей (39 хлопчиків та 31 дівчинка),
хворих на хронічний бронхіт, третю (контрольну) групу склали 18 практично
здорових дітей (10 хлопчиків та 8 дівчинок).
Діагноз рецидивуючого або хронічного бронхіту встановлювався на підставі
анамнестичних, клінічних, лабораторних та даних інструментальних
(бронхологічних та функціональних) методів дослідження згідно з критеріями,
наведеними в класифікації найбільш розповсюджених неспецифічних бронхолегеневих
захворювань у дітей, прийнятій на Пленумі педіатрів України (Київ, 1998).
Дослідження проводились в періоді ремісії захворювань на базі 6-ї міської
дитячої лікарні, пульмонологічного відділення обласної дитячої лікарні,
кардіопульмонологічного відділення 2-ї міської дитячої лікарні та дитячого
санаторію № 1 м. Дніпропетровська. До стаціонару діти поступали для планового
обстеження та лікування. З метою уточнення витоків формування та перебігу РБ та
ХБ вивчали характер захворювань у найближчих родичів, проводили аналіз
первинної медичної документації з ретроспективною оцінкою характеру перенесених
респіраторних захворювань, їх кратності, сезонності та тривалості.
Загально-клінічне дослідження включало: об’єктивне обстеження, загальні аналізи
крові та сечі, аналіз калу на яйця гельмінтів, зішкріб на ентеробіоз,
біохімічне дослідження крові (глюкоза, нирковий та печінковий комплекс), аналіз
мокротиння, бактеріологічні дослідження мокротиння, а також мазків з ротоглотки
та носу, вивчення функції зовнішнього дихання (апарат “Этон-01”). Для
діагностики РБ та ХБ використовували рентгенографію органів грудної клітини,
бронхоскопію з цитологічним та бактеріологічним дослідженням промивних вод
бронхів, бронхографію. За показаннями (для діагностики супутньої патології)
призначались УЗД черевної порожнини, ЕКГ, ЕхоКГ, РЕГ консультації суміжних
спеціалістів.
До контрольної групи були віднесені діти зі сприятливим акушерським анамнезом
та періодом новонародженості, за відсутністю проявів як шкірної, так і
респіраторної алергії, рецидивуючих та хронічних захворювань, при наявності
гострих респіраторних захворювань з ураженням верхніх дихальних шляхів не
більше 3 разів на рік, при показниках периферійної крові напередодні
дослідження, які відповідали нормативним, в тих випадках, коли протягом
останніх трьох місяців перед дослідженням не було гострих респіраторних та
інфекційних захворювань. Огляд дітей в день забору матеріалу також не дозволяв
виявити яких-небудь відхилень від норми.
Згідно з поставленою метою та задачами дослідження у дітей всіх трьох груп
вивчали стан системного та місцевого імунітету, інтерфероновий статус та
продукцію фактору некрозу пухлин.
Вміст імунокомпетентних клітин вивчався за допомогою імунофлуоресцентного
методу [122] з використанням моноклональних антитіл IKO-90 (CD3), IKO-86 (CD4),
IKO-31 (CD8), IKO-91 (CD22) та IKO-116 (CD16) Інституту онкології, м.Москва
(НВЦ “МедБиоСпектр”).
Кількісне визначення імуноглобулінів класів A, M, G в сироватці крові, а також
секреторного імуноглобуліну А, імуноглобулінів класів A та G в змішаному
секреті ротової порожнини проводили методом радіальної імунодифузії в агарі
Difko за G. Manchini et al. (1965). Вивчення рівня циркулюючих імунних
комплексів (ЦІК) проводили в розчині поліетиленгліколю за V.Haskova et al.
(1978).
Фагоцитарну активність нейтрофілів та фагоцитарне число визначали з
використанням тест-наборів НВО “Реакомплекс” (м.Чита). Функціональну активність
нейтрофілів периферійної крові визначали за реакцією відновлення нітросинього
тетразолія (НСТ-тест) з використанням капілярної крові [35]. Для визначення
резервних можливостей фагоцитарної системи та індивідуальної чутливості до
циклоферону реакцію ставили у двох варіантах – спонтанний та стимульований
циклофероном НСТ-тест. Стимуляція циклофероном проводилась у кінцевих
концентраціях препарату 0,0005 %, 0,001 % та 0,002 %.
Інтерфероновий статус вивчали макрометодом за методикою С.С.Григорян та
співавт. (1989) [124]. Визначали концентрацію сироваткового ІФН, рівень
продукції ІФН-б лейкоцитами периферійної крові in vitro у відповідь на вірусну
індукцію (в якості індуктора використовувався вірус хвороби Ньюкасла, штам
Канзас) та рівень продукції лімфоцитами периферійної крові ІФН-г in vitro після
індукції мітогеном (фітогемаглютинін, ФГА). Активність ІФН оцінювали за
пригніченням цитопатичної дії тест-вірусу (вірус везикулярного стоматиту (ВВС),
штам Індіана) в культурі клітин HEP-2. За титр ІФН вважали величину, обернену
розведенню проби, в якій спостерігався захист 50% моношарів клітин від
цитопатичної дії 100 ТЦД50/0,1 мл ВВС [49].
Продукцію ФНП досліджували шляхом визначення його сироваткової концентрації,
рівня спонтанного та індукованого синтезу даного цитокіну. Для індукції синтезу
ФНП використовували ліпополісахарид (ЛПС) E. сoli (у кінцевій концентрації 2
мкг/мл) [157]. Для одержання супернатантів з активністю ФНП клітини
периферійної крові (використовували розведену в 4 рази гепаринізовану венозну
кров) інкубували в присутності ЛПС (індукований синтез) та в середовищі
культивування (RPMI-1640) без ЛПС (спонтанний синтез) протягом 24 год. у 5 %
атмосфері СО2 при 37° С. Біологічну активність ФНП визначали за допомогою
цитотоксичного тесту, основаного на здатності дан
- Київ+380960830922