РОЗДІЛ 2
СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ АСПЕКТИ СУЧАСНОЇ СИСТЕМИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ РЕСУРСІВ
ПРАЦІ: МІЖНАРОДНИЙ ДОСВІД
2.1. Досвід політики зайнятості в провідних ринкових державах
Досвід політики зайнятості постає ключовою складовою у системі інструментів і
методів макроекономічного регулювання та забезпечення ефективного
функціонування відкритої економіки. Регулювання зайнятості є важливим засобом
глобальної конкурентної боротьби та інколи безальтернативним інструментом
соціальної політики, піднесення рівня матеріального та духовного добробуту
нації. Взагалі, “... для всіх країн світу зайнятість у системі соціальних та
економічних проблем посідає провідне місце і разом з показниками рівня життя
виступає своєрідним індикатором соціальних процесів” [[xxxvi], с. 239]. У цьому
зв’язку робоча сила, творчий потенціал як сукупність фізичних та духовних
здібностей працівника є невід’ємними від людини, отже питання оптимізації
зайнятості обов’язково не слід розглядати як такі, що можуть бути відділеними
від цілей гуманітарного розвитку. Тому не дивно, що ціла низка провідних
ринкових держав світу взяли курс на побудову соціального ринкового господарства
з вираженим акцентом на активну державну стратегію щодо підтримки інформаційно
містких, інноваційних секторів зайнятості.
Інший важливий аспект проблеми пов’язаний із розумінням того, що
макроекономічна модель ринку праці сама по собі не містить достатнього
інструментарію, який би міг урахувати наявність потреби у вибірковому ставленні
до галузей національної економіки, пріоритетному стимулюванні інформаційно та
технологічно авангардних виробництв, ієрархічність самого
соціально-економічного комплексу та завдань його оптимізації засобами політики
регулювання зайнятості. Окрім того, існують об’єктивні національні,
регіональні відмінності, галузева, демографічна, соціальна, культурна
специфіка формування та розвитку кадрового корпусу, і це не може не
зумовлювати необхідність вироблення відповідних регулятивних підходів.
Цікавим явищем є неоднозначна реакція національних репродуктивних,
суспільно-економічних систем на умови сьогоденного розвитку, імперативи
глобальної конкуренції, вимоги до гуманізації соціального життя, новації
науково-технічного плану, зокрема на становлення інформаційного суспільства.
При цьому різницю, різні національні типи, структури зайнятості можна
спостерігати, порівнюючи як достатньо віддалені в культурологічному плані
країни (умовно кажучи, країни Заходу та Сходу, традиційних ринкових та
мусульманських суспільств та ін.), так і країни близькі, навіть подібні.
Передусім можна констатувати нерівномірність переливу робочої сили з виробничих
галузей у сферу послуг, що забезпечується головним чином абсолютним та
співвідносним розширенням сфери інформаційних послуг.
Конкретизуючи порівняльний аналіз, можна казати про випередження в
“інформаційних перегонах” країнами англосаксонського типу держав
романогерманських, або континентальних, а також країн, що намагаються
впроваджувати егалітарні моделі (Див., наприклад, про шведський егалітаризм:
[[xxxvii], р. 281–295]).
Якщо в першій групі країн (її репрезентують передусім сама Велика Британія,
США, Канада, Австралія) в інформаційних сферах та інших сферах послуг економіки
зайнято значно більше від двох третин населення (навіть більше за 70 %, інколи
75–80 %), то у країнах континентального типу „інформаційна” модель структури
зайнятості дещо меншою мірою (хоч також насправді значною) деформувала
традиційні соціальні системи і спричинилася до скорочення зайнятості в обробній
промисловості.
До континентального типу структури зайнятості є близьким передовий азійський
тип зайнятості, зокрема в Японії, Південній Кореї (Див. також: [[xxxviii],
p. 391–417]), деяких інших НІД, щоправда таку подібність можна трактувати як
випадкову, оскільки відносно більш низьку зайнятість у сфері послуг в країнах
регіону можна констатувати не стільки у зв’язку зі збереженням зайнятості в
обробних галузях (хоча стосовно них і кажуть про інформаційний індустріалізм),
скільки через збереження традиційних етносуспільних систем. Як відзначалося в
економічній літературі, „ ... адаптація до структурних змін в глобальній
економіці, підвищення рівня зайнятості та конкурентності, запобігання
соціальним провалам – ось виклики, які є спільними для усіх Європейських країн”
[[xxxix], р. xiii]. Більш докладно про це пишуть багато авторів, які вивчають
міжнародний досвід регулювання ринку праці. Так, О. Ягірська відзначає, що для
економіки Країни Сонця, що Сходить, “основними напрямами діяльності держави в
області стабілізації зайнятості є:
сприяння створенню нових робочих місць в Японії (частіше для середніх і малих
підприємств);
підготовка кадрів для роботи в нових сферах економіки Японії;
заходи по запобіганню безробіття (разові дотації підприємствам для професійного
навчання і підготовки кадрів нових спеціальностей);
допомога в працевлаштуванні випускникам вузів і шкіл;
сприяння безробітним в пошуку робочих місць” [[xl], с. 322].
Відмінні підходи до регулювання ринків праці та зайнятості використовуються
відповідно до логіки внутрішньої побудови та функціонування
соціал-демократичної, або солідарної, чи т.зв. егалітарної моделі. Її принципи
пов’язані з визнанням провідної ролі держави в захисті населення та в справі
підвищення ефективності ринку праці, взагалі суспільно-господарських
репродуктивних систем.
Слід підкреслити, що важливою рисою державної соціальної та економічної
політики відповідно до вимог солідарної
- Київ+380960830922