Містечка Правобережної України в добу Української революції 1917-1920 рр.

Розділ 2
Містечка Правобережної України напередодні
революції
У процесі розвитку продуктивних сил України відбувалася еволюція історич­них
форм територіальної організації розселення, одні з них вичерпали своє
функціо­нальне призначення і “зникли” з географічної карти (колонії, слободи,
зимівники, роти, посади тощо), інші (містечка, хутори) трансформувалися в нові
форми.
Перші населені пункти (ймовірно містечка) в Україні почали виникати ще у VI-VII
ст., а в VII-IX ст. їх вже було чима­ло. У “Повісті минулих літ” ці пункти
називали градами. Однак типових містечок і міст у ІХ-Х ст. у межах Київської
Русі ще не було. Ознак містечок вони набували у процесі тривалої еволюції і
сформувалися у ХVІ ст. [1267, с.4-5], [1113, с.212-213]. У першій половині XVII
ст. найбільше містечок, як центрів реме­сел та торгівлі, виникло у
Наддніпрянській Україні. За підрахунками І.Крип’яке­ви­ча, у 40-х рр. XVII ст.
в Україні налічувалося 90 містечок [1123, с.139], а вже наприкінці 50-х рр. ХІХ
ст. їх було 547. Тут мешкали 1,3 млн осіб [1122, с.49].
80-90-ті рр. ХІХ ст. – поч. ХХ ст. засвідчили кількісний ріст містечкового
населення Правобережної України. Так, якщо 1884р. у містечках та позаштатних
містах регіону проживали 1063871 особа [1417, с.13, 22, 32 (підр. наші)], то у
1897 р. лише у містечках – 1408561 [1426, с.17-29, 78-89, 158-170 (підр.
наші)], а в перші роки ХХ ст. – 1497682 жителі [1410, с.451-662, 701-889,
917-1076 (підр. наші)]. Темпи зростання містечкового населення можна вважати
високими, зважаючи на те, що кількість містечок постійно зменшувалася.
Наприклад, якщо 1884 р. у Волинській губернії налічувалося 141 містечко, у 1892
р. – 140, то вже у 1897 р. їх було 133 [1154, с.30].
Таке становище безпосередньо пов’язувалось з політикою царського уряду
Російської імперії. Так, ще на початку ХІХ ст. за законодавством містечка
прирівню­валися до сільських поселень, і в державних актах вони називалися
“селениями” [1307, с.544]. Згодом поняття “містечко” диференціювали. Їх
визначали за економічними ознаками і видами домінуючих занять (в основному –
торговельно-промислових). Містечком часто вважалося те поселення, більшість
жителів якого належало до міщанського стану і де існувало міщанське
самоуправ­ління [1417, с.332]. Відповідно до закону від 29 квітня 1875 р., всі
містечка набули статусу поселень міського типу [1307, с.544]. Через 7 років, 3
травня 1882 р. з’явилися “Тимчасові правила”, за якими важливою ознакою
містечка була наявність у ньому самоуправління і збір казенного податку з
нерухомого майна. Містечкового статусу поселення могли набути за наявності
постанови законодавчої влади про призначен­ня населеного пункту містечком та
запровадження тут громадського устрою і збору податків [1061, с.123].
Наприкінці ХІХ ст. критерії, за якими населений пункт визнавався містечком,
дещо спростили. Так, 11 серпня 1894 р. Сенат встановив, що єдиною ознакою
містечка, яка відрізняє його від села, є думка самих мешканців, котрі вважають
його таким. Ця ознака співпадала переважно з розмірами податку, який накладали
на нерухоме майно окремих міщан [1413, с.332]. У 1897 р. знову підняли питання
про статус містечка [564, арк.9]. Воно зберігало актуальність і впродовж перших
десятиліть ХХ ст. Зокрема, російський дослідник В.Семенов-Тянь-Шанський,
згрупувавши міста Європейської Росії, до великих відніс зокрема містечко Білу
Церкву, до середніх – 16 правобережних містечок, до малих міст – 24 і до
“городків” – ще 8 таких поселень [1321, с.143-148]. Відсутність чітких
критеріїв визначення містечка відчувалася в роботі адміністративної комісії
Тимчасового уряду, яка у другій чверті 1917 р. розробила положення “Про
поселкове управління і селищні фінанси”. Вважали, що “поселки (в Україні
“містечка”) за своїм характером наближалися швидше до міст, ніж до волостей,
тобто сіл [595, с.3]. Проте вже у самому положенні, підписаному 16 липня 1917
р. управляючим МВС І.Церетелі, наголошувалося, що “населені місця, де
запроваджено поселкове управління, зберігають значення сільських місцевостей
[691, с.1]”. На нашу думку, дані поселення слід відносити до містечкового типу
населених пунктів.
Першим прирівняв містечка до міських поселень дослідник В.Гульдман. Він
з’ясував, що на 1 січня 1887 р. у Подільській губернії в містах і містечках
разом нараховувалося 523365 осіб обох статей (21,7% всього населення). У містах
проживали 205327 (8,5%), а в містечках 318038 осіб (13,2%) [1100, с.102]. За
нашими підрахунками, у 1884 р. частка населення містечок та позаштатних міст
Правобережжя становила 16,3% від загальної кількості, міст – 10,8%, населених
пунктів сільського типу – 72,9% [1417, с.10-13, 19-22, 29-32]. У 1897 р. міське
населення регіону становило 9,4%, містечкове – 14,7%, сільське – 75,9% [1426,
с.17-29, 78-89, 158-170], а на початку ХХ ст. – відповідно 11,8; 12,4; 75,8%
[1410, с.451-662, 701-889, 917-1076].
Сучасний український історик А.Гуменюк, виокремивши 41 офіційне правобе­режне
місто, зазначав, що в результаті відсутності у другій половині ХІХ ст. чіткої
класифікації населених пунктів на міські і неміські, чимало торгово-промислових
посе­лень краю, які цілком могли бути віднесені до міст, залишилися на правах
сіл і містечок. За його підрахунками, загальна кількість міських поселень на
Право­бережній Україні наприкінці ХІХ ст. досягла 98 [1104, c.77], [1102, с.
192-193]. Взагалі ж на початку ХХ ст. у Правобережжі нараховувалось 17
містечок, де проживали понад 10 тис. осіб, 29 – від 7,5 до 10 тис., 103 – від 4
до 7,5 тис., 134 – від 2 до 4 тис., 53 – від 1 до 2 тис., 16 – до 1 тис. [див.
додат. Д].
Зауваж