Формування комунікативної компетенції у майбутніх фахівців соціально-культурної діяльності

РОЗДІЛ 2 ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНА ПЕРЕВІРКА ТЕХНОЛОГІЇ ФОР­МУ­ВАННЯ КОМУНІКАТИВНОЇ
КОМПЕТЕНЦІЇ ФА­ХІВ­ЦІВ………………………………………………………………..80
2.1 Загальна характеристика організації експериментальної роботи…..80
2.2 Впровадження технології формування комунікативної компетенції майбутніх
фахівців соціально-культурної діяльності………………89
2.3 Аналіз результатів дослідження…………………….…….…...…….140
Висновки до другого розділу…………………………………………….149
ВИСНОВКИ……………………………………………………………….152
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………...…157
ДОДАТКИ…………………………………………………………………171
Вступ
Соціальні перетворення в українському суспільстві докорінно змінили орієнтації
в галузі освіти. Нова освітня філософія визначила головну стратегію
педагогічної діяльності у вищих навчальних закладах усіх напрямів: спрямування
навчально-виховного процесу не лише на фахову специфіку, а й на формування
духовного світу, утвердження загальнолюдських цінностей, розкриття потенційних
можливостей особистості.
Стрімкі зміни, що відбуваються в політичному та соціально-економічному житті
України, вимагають перебудови системи вищої школи. Реалії сьогодення доводять,
що обсяг знань, які одержує випускник вищого навчального закладу, подвоюється
кожні десять років. Інформаційна модель освіти втрачає свою актуальність,
оскільки змінюється основна мета навчання – не засвоєння суми знань, а розвиток
особистості впродовж життя, формування її активного мислення, світогляду,
вміння встановлювати контакти у всіх сферах буття.
Практика сучасних інтеграційних процесів в Україні, входження її в систему
міжнародних економічних, політичних і культурних зв’язків, визнання концепції
Болонського процесу потребують конкурентноспроможних фахівців світового рівня.
Першочергового значення за таких умов набуває формування мовного, риторичного,
комунікативного потенціалу особистості, оскільки саме творче використання
засобів мовлення повною мірою виявляє професійні обдарування, сприяє
самотворенню та самовираженню.
Майбутні фахівці соціально-культурної діяльності (мистецтвознавці,
екскурсоводи, перекладачі та менеджери-управлінці з питань культури) потребують
не тільки широкої загальної освіти, а й формування комунікативності, оскільки
ці професії пов’язані з інтенсивним усним і письмовим спілкуванням,
передбачають значну мовленнєву практику, потребують точного вираження понять і
категорій фахового спрямування. У процесі професійної діяльності вони повинні
приділяти значну увагу діловому листуванню, проводити екскурсії, презентації,
виставки-продажі, спілкуватися з представниками різних культур і релігій.
Уміння правильно, ясно й чітко висловлювати свої думки літературною мовою,
володіння мистецтвом публічного виступу, елементами переконуючої комунікації
визначають рейтинг спеціаліста в цій галузі, сприяють особистісному
становленню, є складниками професійного іміджу.
Взагалі, проблема комунікативної компетенції особистості не нова і досить
широко досліджена. Комунікація (спілкування) розглядається як особливий вид
діяльності багатьма вченими – філософами, психологами, педагогами, (Б. Ананьєв,
Л. Буєва, М. Каган, Б. Ломов, А. Мудрик, В. М’ясищев та ін.). Деякі дослідники
(В. Грехнєв, О. Добрович, В. Кан-Калік, О. Киричук, Н. Кузьміна,
Я. Коломинський) доводять, що спілкування є якісною характеристикою різних
видів діяльності: навчальної, трудової, ігрової. Від рівня спілкування залежать
результати цих видів діяльності.
Зазначимо, що дослідження питань функціонування комунікації та формування
комунікативної компетенції здійснюється за кількома напрямами. Так, одним із
ґрунтовно розроблених аспектів цієї проблеми є формування комунікативності в
процесі педагогічної діяльності, якій приділили увагу Р. Балдинюк,
М. Васильєва, Ф. Гоноболін, В. Кан-Калік, Н. Кузьміна, В. Полторацька,
В. Ряховський, І. Страхов, А. Сущенко та інші вчені.
Існує ціла низка досліджень, що аналізують і систематизують функції процесу
спілкування: інформаційну, інтерактивну, перцептивну (Г. Андрєєва, Б. Паригін);
інформативно-інформаційну, регулятивно-комунікативну, афективно-комунікативну
(Б. Ломов, Е. Берн, А. Маслоу); інструментальну, трансляційну, самовираження
(А. Брудний).
Питання формування комунікативності висвітлювалися в процесі дослідження
педагогічної культури і творчості В. Гриньовою, М. Лазаревим, І.Синицею,
визначенню ролі риторико-мовленнєвого компонента в структурі професійної
діяльності присвячено праці В. Артемової, М. Вашуленка, І. Зязюна, А. Капської,
Г. Сагач, Л. Ткаченко, О. Штепи.
Відомі у цій галузі теоретичні розробки зарубіжних учених Е. Берна, Д. Карнегі,
А. Маслоу, К. Роджерса, які розглядають комунікативність як чинник професійного
зростання та ефективної діяльності.
Однак, серйозні науково-теоретичні розробки цієї проблематики поки що не зняли
її гостроти й актуальності. До недостатньо висвітлених у науковій літературі
питань належать такі: визначення комплексу комунікативних умінь і навичок
фахівців у різних галузях діяльності; методичні розробки комунікативно
спрямованих курсів; розробка діагностичних методик для визначення рівня
комунікативної компетенції; добір професійно зорієнтованого дидактичного
матеріалу, що сприяє розвитку комунікативності. Про це свідчить, насамперед,
відсутність альтернативних програм з курсів комунікативного спрямування, які б
враховували фахову специфіку вищих навчальних закладів, навчальних та
методичних посібників.
концепція мовної освіти в Україні проголошує провідним
комунікативно-діяльнісний підхід до навчання мовних дисциплін. Його покладено в
основу чинних шкільних та вузівських програм з мо