Розділ II
Підстави припинення договірного зобов’язання
2.1. Відмова від виконання договору як підстава припинення зобов’язання
В цивілістичній доктрині відсутні спеціальні монографічні дослідження правової
природи відмови від договору, основна увага надавалася цивілістами проблемам
розірвання та припинення договору. Однак все-таки окремими авторами
здійснювалися спроби визначити сутність односторонньої відмови сторони від
договору. Так, на думку В.В.Луця, одностороння відмова від договору є засобом
оперативного впливу (оперативною санкцією) [60 Луць В.В. Контракти у
підприємницькій діяльності. –К., 2001. –С. 67-68.]. З таким твердженням можна
погодитись, але з певним застереженням, адже одностороння відмова не завжди
пов’язана з винною поведінкою другої сторони. І взагалі одностороння, як і
двостороння відмова є багатомірним юридичним фактом, що має різне правове
значення та призводить до різних правових наслідків, а врешті і до її
неоднозначного тлумачення. Власне привід для цього дає і сам новий ЦК України,
у якому конструкція односторонньої відмови від договору не знайшла оптимального
закріплення. З норм, що регулюють окремі види договірних зобов’язань,
вбачається, що одностороння відмова може призводити до припинення договору,
хоча в них, як правило, про це прямо не зазначається.
У новому ЦК України передбачено 10 спеціальних правових підстав припинення
зобов’язань, а саме: 1) припинення зобов’язань виконанням (ст. 599); 2)
передаванням відступного (ст. 600); 3) зарахуванням (ст. 601); 4) зарахуванням
у разі заміни кредитора (ст. 603); 5) досягнення домовленості про сторін (ст.
604); 6) прощення боргу (ст. 605); 7) поєднання боржника і кредитора в одній
особі (ст. 606); 8) настання неможливості його виконання (ст. 607); 9) настання
смерті фізичної особи (ст. 608); 10) ліквідація юридичної особи (ст. 609).
Оскільки ж у ч. 1 ст. 598 ЦК записано, що зобов’язання припиняється частково
або повністю на підставах, встановлених договором або законом, то логічним є
висновок, що у разі відсутності у договорі умов про підстави припинення
договору, він може бути припинений лише за тими підставами, які прямо визначені
законом, тобто у ЦК або іншим законом. Між тим зміст статей глави 50
“Припинення зобов’язання” побудований таким чином, що складається враження про
вичерпний перелік підстав припинення зобов’язання, перерахованих у цій главі.
Насправді ж це не так, адже підстави припинення господарських зобов’язань
передбачені також у ГК України (ст. 202-207). Однак переважна їх частина лише
відтворює ті, які закріплені у ЦК, за винятком лише такої підстави як визнання
господарського зобов’язання недійсним.
Аналіз чинного законодавства свідчить про те, що в ньому надзвичайно важко
віднайти інші спеціальні підстави припинення договірного зобов’язання. Проте не
можна виключати можливість їх законодавчого закріплення. Для того щоб їх
виявити необхідно звернутися до загальних положень про правочини та норм, що
регулюють окремі види зобов’язань.
Так, відповідно до ст. 214 ЦК особи, які вчинили дво- або багатосторонній
правочин, мають право за взаємною згодою сторін, а також у випадках
передбачених законом, відмовитись від нього, навіть у тому разі, якщо його
умови повністю ними виконані. У цій статті безпосередньо не визначені правові
наслідки відмови від договірного правочину. Стаття 214 не передбачає
односторонньої відмови від договірного правочину. Відсутнє в ній також
застереження, що вона можлива у випадках, передбачених договором або законом.
Наразі у ч. 4 ст. 214 лише зазначається, що правові наслідки відмови від
правочину встановлюються законом або домовленістю сторін. Між тим, статтею 525
ЦК проголошується принцип недопустимості односторонньої відмови від
зобов’язання, якщо інше не встановлено договором або законом. Таким чином
договором або законом може передбачатися одностороння відмова від зобов’язання.
В загальних положеннях про зобов’язання ЦК не визначені конкретні підстави
односторонньої відмови від зобов’язання, але ст. 615 ЦК надає стороні право на
відмову від зобов’язання частково або повністю у разі порушення цього
зобов’язання другою стороною. Натомість вони визначаються в нормах, що
регулюють окремі види договірних зобов’язань (наприклад, статті 665, 849).
Цілком очевидно, що поділ відмови договірного зобов’язання на взаємоузгоджену і
односторонню має практичне значення, оскільки законом передбачаються для них
різні правові наслідки. У разі взаємоузгодженої відмови виникає найменше
правових проблем, які вирішуються самими сторонами. Юридично взаємна відмова
від договірного зобов’язання, як випливає із змісту ч. 3 ст. 214 ЦК, також є
договором, який має укладатися у такій самій формі, в якій було вчинено
правочин (мається на увазі правочин, щодо якого сторони відмовляються). У цьому
договорі вони мають право провести розподіл майна, збитків тощо. На жаль,
положення глави 16 про відмову від правочину не узгоджуються з положеннями ч. 1
ст. 651 ЦК, яка визначає порядок припинення договірного зобов’язання за
домовленістю сторін про зміну або розірвання договору. Отже так чи інакше, у
разі взаємоузгодженої відмови від договору відбувається з юридичної точки зору
розірвання договору, а тому взаємна відмова відповідно має оформлятися
правочином про розірвання договору, а не про відмову від нього, оскільки в ЦК
відсутня така підстава припинення договору. [61 Цивільне право України / За
ред. О.В.Дзери та Н.С.Кузнєцової. –К.: Юрінком Інтер, 2004. –Кн. 1. –С.
183-185.] Між тим, оригінальний підхід у вирішенні цієї проблеми можна віднайти
у нов
- Київ+380960830922