РОЗДІЛ 2
АНАЛІЗ ЧИННИКІВ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ ПРИМОРСЬКИХ РЕГІОНІВ
2.1. Використання методів стратегічного планування міжрегіонального співробітництва (на прикладі Миколаївської області)
Регулювання соціально-економічного розвитку регіонів через міжрегіональне співробітництво належить до пріоритетних завдань державного управління, є одним із ключових засобів становлення нової моделі соціально орієнтованої ринкової економіки в Україні, вагомим механізмом забезпечення територіальної цілісності й суспільно-політичної стабільності в державі.
Прикордонні регіони країн світу часто мають специфічний статус та сприяють підвищенню динаміки міжнародного співробітництва. Про це свідчить як інтеграційна практика міждержавних угруповань (наприклад таких, як ЄС, НАФТА), так і співробітництво країн, які не уклали між собою угод щодо утворення інтеграційних об'єднань. Йдеться про те, що прикордонні території в особі окремих адміністративно-територіальних одиниць, відповідних органів влади та управління можуть становити специфічну суб'єктність міжнародної економічної діяльності. Поряд з державою, регіони прагнуть забезпечити зростання рівня життя свого населення. Транскордонне співробітництво - це взаємні додаткові можливості підвищення якості життя, мешканців регіонів з обох сторін кордону. Достовірна і детальна оцінка стану цього процесу та визначення перспектив успішної діяльності стають першочерговими завданнями регіонального управління. На підвищення конкурентоспроможності держави та її окремих регіонів, а також ефективності роботи інституційних одиниць усіх секторів економіки на різних рівнях управління та державного регулювання спрямоване застосування територіального маркетингу. На практиці це означає розвиток взаємовідносин між владою та головними партнерами, зацікавленими особами, за такими основними критеріями:
• напрям на досягнення довготривалої мети;
• вплив оточення на ситуацію у територіальній одиниці;
• використання спеціально розроблених стратегічних планів;
• конкурентний вплив на реалізацію власної мети;
• формулювання цілей діяльності у їх взаємному ієрархічному зв'язку;
• використання найкращих зразкових рішень у кожній сфері діяльності;
• постійний контроль кожного рівня реалізації поставлених цілей;
• свідоме і доцільне формування бюджету для маркетингової діяльності;
• спостереження та дослідження змін потреб і сподівань клієнтів у рамках кількості і якості публічних послуг, які їм пропонуються, систематичне спілкування з клієнтами [31].
Стратегічна орієнтація запроваджується шляхом формування регіональної політики, зокрема розвитку транскордонного співробітництва. Передумовою розробки стратегії міжнародної діяльності області є обґрунтоване визначення основних проблем регіону з подальшим визначенням, що можливо вирішити самостійно, що за допомогою держави і що доцільно вирішувати в рамках транскордонних і міжрегіональних угод.
Стратегія знову розглядається як інструмент для осмислення перспектив і завдань роботи. Ідея стратегічного керування - це спроба відповісти на запитання про те, як управляти в умовах, які не цілком прозорі, міняються й залежать від безлічі факторів, зокрема, від дій інших людей, що приймають самостійні рішення й прагнуть до своїх цілей. Управляти в таких умовах - значить управляти стратегічно.
Необхідність розробляти стратегію з'являється при дефіциті ресурсів. Якщо керівник має досить ресурсів, щоб вирішити завдання, він вирішує його, не розробляючи спеціальної стратегії. Інша справа, коли ресурсів недостатньо - тоді, перш ніж почати діяти, доводиться аналізувати різні варіанти, оцінювати баланси витрат, ризиків і здобутків, зважувати ресурси, виділяти критичні точки, у яких може зірватися вся справа, формувати різні сценарії дій у цих точках і т.д. У цих умовах точний вибір пріоритетів і напрямків діяльності, які можуть бути реально забезпечені наявними ресурсами, здобуває життєво важливе значення.
При цьому процедури стратегічного планування зосереджують увагу керівника на "суб'єктивних" складових управління, на тому, як і на яких принципах воно організоване, які технології використовує й т.п. Стратегія - це не те, як проявляється й пред'являється характер життя й "розвитку" об'єкта, стратегія - це те, як організована робота управлінської системи. Зрозуміло, неможливо розглядати "об'єктивні" складові розвитку, не звертаючись до "суб'єктивних", і навпаки, тому підходи стратегічного планування й, наприклад, планування соціально-економічного розвитку, скоріше, не суперечать, а - при правильно організованій взаємодії - доповнюють один одного. При цьому точне розуміння можливостей й обмежень різних типів планування має істотне значення, наприклад, порівняльна характеристика стратегічного й перспективного планування (табл. 2.1).
Ми думаємо, що у вітчизняній практиці планування "суб'єктивній складовій" традиційно приділяється недостатня увага, що серйозно обмежує розвиток професійного управління.
Важливо відзначити й те, що стратегія не обов'язково пов'язана з більшими часовими періодами, не обов'язково розтягнута на довгі роки. Навпроти, стратегія визначає поводження в дуже короткому інтервалі часу, а саме "тут і тепер".
Таблиця 2.1
Характеристика стратегічного і перспективного планування
Процес стратегічного плануванняПроцес перспективного плануванняКонцентрується на способі досягнення метиКонцентрується на описі бажаного стану справ у майбутньому, включає загальні орієнтири й цілі, які планує досягти, опирається на очікування й прогнозиРеалістичний, орієнтований на дію й кінцевий результат, припускає й ураховує можливість змін, розглядає наявні й потенційні ресурсиОрієнтований на умоглядні подання й цінності, реагує на зміни після того, як вони відбуваються, не враховує розмаїтості ресурсівПрипускає, що тенденції можуть зненацька мінятися, підкреслює важливість змін і готовності адаптуватися до нихВиходить із припущення, що існуючі тенденції збережуться в