РОЗДІЛ 2
СПЕЦИФІКА ФОРМУВАННЯ І ПРОЯВУ МОТИВАЦІЙНОЇ СФЕРИ ТА СВІТОГЛЯДНО-ЦІННІСНИХ
ОРІЄНТИРІВ СІЛЬСЬКОЇ МОЛОДІ В КОНТЕКСТІ СУБ’ЄКТИВНОЇ ДОМІНАНТИ
2.1. Вплив релігійного фактору на формування та прояв найповніших виразників
суб’єктивності індивіда
Релігія як складне духовне утворення [5, 20] є не тільки соціально історичним
явищем, варіантом світогляду, проекцією культури, формою суспільної свідомості
чи ідеології тобто феноменом суспільним, оскільки вона виникає, розвивається,
функціонує в суспільстві, а й постає феноменом особистісним, оскільки
сприймається на індивідуальному рівні буття людини, фільтрується через призму
свідомості конкретного індивіда [5, 520]. Релігія, сама по собі, є всього лише
абстракція сущого як потенційної можливості буття людини. Вона дає лише
ідеальну форму, лише тінь того, що являє собою дійсне конкретне життя, зазначав
Е.Кассірер [84]. А знаходить релігія свій вияв й актуалізацію в релігійних
відносинах, завдяки яким набуває статусу дійсного буття. Цим, як вже
зазначалося вище, і пояснюється необхідність введення поняття „релігійність”.
На відміну від релігії, що має об’єктивний характер, релігійність за своєю
суттю є проявом суб’єкта. Ось чому важливо й дослідити природу суб’єктивного.
Не особливо вдаючись в онтологічні аспекти суб’єктивного, дослідженню або
осягненню якого присвячували свій час найвідоміші мислителі скільки існує
філософська думка, основну увагу в цьому підрозділі ми зосередимо на
безпосередніх проявах суб’єктивного на рівні онтичного. Найперше нас цікавить
пошук відповіді на низку питань. Зокрема, що найчастіше розуміється під
суб’єктивним, як на науковому рівні, так і на рівні громадської думки? Яким
чином проявляє себе суб’єктивне? Та якою мірою суб’єктивне впливає на
формування аксіологічної сфери індивіда? Розуміння суті суб’єктивного, його
онтологічного джерела, як і способів його прояву та реалізації, дозволить нам
більш глибше осмислити специфіку чинників, що впливають на мотиваційну сферу та
формування світоглядно-ціннісної орієнтації молоді.
Поширенішим засобом вираження суб’єктивного прийнято вважати здатність індивіда
здійснювати вибір, таким чином демонструючи наділеність людини потенцією
виходити за межі каузальних зв’язків. Найдальше в напрямку вивільнення людини з
тенет каузальності та зумовленості оточуючим або метафізичним серед відомих
мислителів, визнаних в межах філософсько-наукової думки Заходу, очевидно, пішов
Кант [87]. З одного боку, він піддає сумніву суверенітет Бога щодо його
творіння, виносячи поза світ в усій його повноті і нероздільності свободу, яка
проникає в це творіння на рівні людської свідомості і водночас людського буття
та реалізує себе в максимі категоричного імператива. Таким чином Кант apriori
вивільняє людину з тенет метафізичної каузальності, при цьому, хоча й не прямо,
але ясно дає зрозуміти, що таке вивільнення на рівні індивіда проявляється в
здатності мислити, точніше, надавати самому собі закон. Саме останню здатність,
здатність людини бути законодавцем, можна принципово вважати онтологічним
джерелом онтичного прояву суб’єктивного. Слідуючи ж в заданому напрямкові
розмірковування, можна дійти також такого висновку: найповніше суб’єктивне
проявляється на рівні спроможності окремо взятого індивіда надавати сенс
власному існуванню. Щоправда міркуючи таким чином, ми ризикуємо стати на
позиції чистого екзистенціалізму, нивілювання будь-якої значимості поза або й
понад індивідуального. Інакше кажучи, ризикуємо слідом за Сартром або й Камю
протиставити людину Ніщо, а приватне життя людини звести до абсолютної
цінності. Що є зовсім неприйнятним для суспільного укладу існування людини, де
індивід розглядається винятково в симбіозі з суспільством. Тому в даному
випадкові ми зупинимося на ідеї, що суб’єктивне, очевидно, проявляється на
рівні здатності індивіда надавати зміст своїм діям та вчинкам, а також
спроможності чинити виважений вибір, що є корелятом вчинку. Ще більш
узагальнено, суб’єктивне проявляється на рівні спроможності індивіда чинити
вчинки та започатковувати дії або діяти.
З іншого боку, повертаючись до філософського доробку Канта, який так високо
цінував здатність людини діяти свідомо або раціонально, він все ж обмежив
раціональність як видову ознаку людського роду з тим, щоб вивільнити місце для
віри. Тобто, будучи прихильником домінанти людського роду над особистістю,
Кант, тим не менше, обмежуючи людський розум у його спроможності пізнати
реальність, виводить індивіда за межі чистої залежності від роду і його
зумовленості присутністю інших на основі схильності людини вірити: відкривати
для себе те, що не піддається осмисленню або й спогляданню. Відповідно, індивід
за Кантом не є суто раціональною істотою, а щонайменше також віруючою. Тобто
спроможною формувати об’єкт власної віри і слідувати йому. Очевидно, також, що
слідування індивіда об’єктові власного вірування проявляється, принаймні на
інтерсуб’єктивному (публічному) рівні, знову ж таки найповніше за допомогою
вичинка та дії.
Таким чином дія та вчинок найбільш повно вказують на екзистенціальну
виокремленість індивіда. І навпаки, екзистенціальна виокремленість індивіда
найповніше вказує на суб’єктивність індивідуального буття людини: здатність
чинити вибір та започатковувати дію, тим самим постійно започатковуючи себе.
Отже чиста суб’єктивність людини, слід вважати, полягає саме в здатності людини
започатковувати щось нове, неповторне, тобто саму себе, перш за все за
допомогою дії, промови та вчинку. А ще точніше, чиста суб’єктивність
ґрунтується на потенції індивіда формувати п
- Київ+380960830922