РОЗДІЛ 2
ОРГАНІЗАЦІЯ, РОЗВИТОК ТА ДІЯЛЬНІСТЬ ДЕРЖАВНИХ ПАМ’ЯТКООХОРОННИХ УСТАНОВ
2.1. Передумови створення. Формування законодавчої бази
Справа охорони та вивчення пам’яток була розпочата задовго до встановлення
радянської влади. Узагалі, Харківщина має багаторічну пам’яткоохоронну
традицію. Чимало представників творчої та наукової інтеліґенції брали активну
участь у збереженні культурної спадщини. Саме останні, наприкінці 70–80-х рр.
ХІХ ст. заснували низку музеїв, здійснили ефективні заходи з охорони та
вивчення пам’яток регіону, надали суттєву фінансову допомогу окремим
дослідникам і губернським архівним комісіям [56, арк. 19].
Події національно-визвольних змагань 1917–1920 рр. відкрили новий етап у
пам’яткоохоронному русі Харківщини. Націоналізація пам’яток мистецтва й
старовини, вилучення історико-художніх цінностей з церков та монастирів,
порушення питання про повернення з-за кордону цінних пам’яток, вивезених під
час бойових дій, сприяли популяризації пам’яток. Саме в цей час був закладений
значний фундамент для результативної діяльності пам’яткоохоронців у 1920-ті рр.
Радянська влада проголосила пам’ятки мистецтва і культури власністю народу.
Пріоритетними завданнями нового уряду були визначені державне та куль-турне
будівництво, разом з якими вирішувалися питання охорони пам’яток. Саме в цей
час оголошувалися масштабні державні плани збереження української
історико-культурної спадщини.
Пам’яткоохоронний рух значно посилився у часи Центральної Ради, Гетьманату і
Директорії. Саме тоді розширились організаційні засади охорони пам’яток історії
та культури, переважно культових. Це дозволило розпочати їх реєстрацію,
планомірне наукове вивчення, реставрацію тощо [361, с. 154].
3 березня 1919 р., згідно з Циркуляром ВУКОПМИСу, Інструкцією губернським і
повітовим КОПМИСам, Положенням ВУКОПМИСу, розпочав свою діяльність Харківський
ГУБКОПМИС. Слід згадати, що під час військових дій 1919 р. всі пам’ятки
оголошувалися “недоторканним громадським надбанням”, яке перебувало під
виключним контролем співробітників ГУБКОПМИСу [153, арк. 6]. Склад установи був
таким: Голова – С.А. Таранушенко, завідувач археологічної секції – В.Є.
Татарінов, архітектурно-монументальної секції – П.Г. Фомін,
архівно-бібліотечної – Є.М. Іванов, музейної – А.В. Фюнер, секретар комітету –
Я.А. Назаренко [155, арк. 2, 4–4 зв.]. Уперше був оголошений список
найцінніших, на думку П.Г. Фоміна, пам’яток історії та культури Харківщини, до
якого увійшли 185 церков Харківської єпархії XVII і XVIII ст.ст., 25
поміщицьких садиб XVIII–початку ХІХ ст., палаців, будинків-пам’яток,
найвидатніших пам’яток садибної монументальної скульптури і живопису, 8
монастирищ –залишків монастирів XVII і XVIII ст.ст. На основі цього документу
було підготовано широку програму охорони пам’яток, яка передбачала передання
під охорону держави всіх указаних об’єктів [229, с. 50–51]. У період діяльності
цієї установи почали складатися реєстри пам’яток історії та культури, була
започаткована практика співробітництва з громадськістю тощо. Незважаючи на
вкрай несприятливі умови, Харківському ГУБКОПМИСу вдалося започаткувати мережу
та налагодити взаємозв’язок підпорядкованих йому повітових комітетів,
співробітники яких збирали та рятували чимало пам’яток.
На жаль, ГУБКОПМИС першого скликання не зміг розгорнути стовідсоткову роботу,
тому що у березні 1919 р. всі центральні органи влади, зокрема й ВУКОПМИС,
переїхали з Харкова до Києва. Військовий час, складні економічні та
суспільно-політичні умови загальмували реалізацію масштабної програми
пам’яткоохоронців. Тому наукове вивчення та використання пам’яток історії та
культури переважно залишалося в планах. Більшість з них вдалося реалізувати
лише у мирний час протягом 20-х–початку 30-х рр. ХХ ст.
У грудні 1919 р., з наближенням радянських військ, харківську буржуазію охопила
паніка. Почалися масові виїзди з міста, причому чимало поміщиків завчасно
здавали свої картини, книги в університетський музей. Але господарі покидали
свої маєтки та житлові приміщення, у яких відразу почалися грабежі. Ця
обставина спонукала Ф.І. Шміта ініціювати другу спробу організації ГУБКОПМИСу.
Через день після вступу Червоної армії в Харків науковець звернувся в
новостворений Губревком із пропозицією організувати комітет охорони пам’яток.
Голова Губревкома А. Рухимович доручив йому налагодити пам’ят- коохоронну
справу. Наукова інтеліґенція краю (професори, викладачі, лаборанти, асистенти,
студенти) відгукнулися на заклик пам’яткоохоронців і рятували пам’ятки історії
та культури у м. Харкові. Головою комітету був призначений Я.А. Істомін.
Тимчасовий комітет охорони пам’яток було перетворено у постійний ГУБКОПМИС з
опорою на “Інструкцію” й план роботи попереднього ГУБКОПМИСу. Навіть особовий
склад залишився переважно з першого складу установи. Тільки етнографічна секція
одержала завідувача в особі проф. М.Ф. Сумцова, а на чолі архівної секції став
проф. Д.І. Багалій [475, с. 16].
У нагоді став і досвід структуризації ВУКОПМИСу. Зокрема, практика заснування
губернських КОПМИСів набула свого розвитку на початку 20-х рр. ХХ ст.
Зауважимо, що до їхнього складу ввійшла переважна більшість діячів
пам’яткоохоронних установ, що діяли в 1917–1920 рр. Крім цього, в діяльності
ВУКОПИСУ та інших інституцій, що були відроджені в Україні в 1920 р., вдалося
реалізувати попередній досвід розподілення ВУКОПМИСу та ГУБКОПМИСу на 5
відповідних секцій, розробки теоретичних питань у пам’яткознавстві, створення
державних пам’яткоохоронних органів в центрі і на місцях, і
- Київ+380960830922