Розділ 2-й, що має назву "Золотий вік відкупу", ґрунтується в першу чергу на наративних джерелах, далі на законодавчих джерелах вміщених до Повного зібрання законів, роботах Фірсова, Чечуліна та "Сведениях" 1860 року, хоча і залучено архівні матеріали Російського державного архіву давніх актів [276, 71-121]. Слід відмітити спробу автора акцентувати увагу на соціальних аспектах відкупної справи, але загалом, повторюється тези про феодальний характер відкупної системи.
Друга площина, в якій відкуп посідав важливе місце в історичному розвитку, є студії з історії Південної України. Певною мірою традиція сприйняття відкупу формувалася під впливом публіцистичних робіт Михайла Щербатова [177, 1-96] "О повреждении нравов в России" та Станіслава Богуш-Сестренцевича [193] "История о Таврии". Якщо для Щербатова відкупи знакових представників півдня України ототожнювалися із порушенням моралі [177, 7], то для Сестренцевича відкупи, які знаходилися під контролем його благодійника князя Потьомкіна, були важливою складовою прибутку держави, і для розвитку Південної України мали першочергове значення [193].
Впродовж ХІХ століття дослідження Південної України зосередилися на території власне того ж таки півдня України, і були, певною мірою, відірваними від загального історичного дискурсу університетських центрів. Це визначало як концептуальні підходи щодо реконструкції історичних подій, так і структуру джерельної бази. При відсутності описів, знайомства із інформаційними можливостями місцевих архівів, формування джерельної бази носило ситуативний характер. Намагання впорядкувати джерельну базу характеризувалося в дослідженнях південноукраїнського краю поверненням в літописний період історичного поступу. Яскравий приклад - одна з перших робіт А.А. Скальковського "Хронологическое обозрение истории Новороссийского края. 1730-1823". Попри свій хронографічний характер і всупереч літописній традиції в даній роботі А. Скальковського маємо хоч і коротку, але згадку про прибутки від винного відкупу по Новоросійській губернії у 70 тисяч рублів на 1782 р., (всього прибутків 143343 рублів) [342, 150]. Вже сама поява цього факту в Хроніці Скальковського, повинна була свідчити про значимість цього явища.
Незаперечним та визнаним істориками є здобуток А. Скальковського у введенні до наукового обігу матеріалів місцевих архівів. Саме матеріли цих архівів дали змогу Скальковському реконструювати історію розвитку соляної торгівлі, а в цьому контексті і епізодично соляних відкупів.
Знаковою в цьому відношенні є робота "Соляная промышленность в Новороссийском крае. (1715-1847)". Аналіз джерельної бази дослідження дає підставу стверджувати, що А. Скальковський використав матеріали Архіву Коша, Азовської та Новоросійської губерній, Катеринославського та Новоросійського правлінь. Разом з тим, дослідник посилається лише на архів Азовського губернського правління, що відбиває методологічні принципи та підходи автора щодо джерел дослідження [204, 45]. Скальковський докладно характеризує соляні відкупи Торських, Бахмутських та Кримських промислів, описує умови та функціонування відкупу Бахмутських та Торських соляних заводів 1732-1748 рр. Автор вказує причину, що змусив уряд передавати на відкуп державний промисел - це неспроможність казенної адміністрації впорядкувати видобуток та продаж солі, дістати вигоду із промислу. До речі, це і було, на думку А. Скальковського, однією із причин у XVIII та першій половині ХІХ століть, чому держава здавала на відкуп приватним особам деякі види економічної та фіскальної діяльності. Відкуп надавався цілій компанії купців, які знаходилися під наглядом місцевого воєводи, а також особливої військової команди на чолі з лейб-гвардії обер-офіцером. Скальковський докладно описує майно соляного промислу, права надані відкупникам-компанійцям, ціни за якими продавалася сіль і приходить до висновку, що витрати держави на забезпечення цього відкупу не виправдовували себе в економічному плані [341, 10-12].
В роботі А. Скальковського говориться і про відкуп Кримських соляних озер, зокрема про перебування останнього в руках Мавроєні (директора кримських митниць) після приєднання ханства до Російської імперії, потім у єлизаветградського купця Масленікова та макар'євського Смірнова у 1794-1799 рр., за тим у радника комерції Перетца та херсонського купця Миколи Штіглиця у 1799-1801 рр. Але на думку історика всі ці відкупи були невдалими, тому держава перебрала знову на себе турботи по забезпеченню промислу [341, 36-38].
Загалом, роботи Скальковського, що стали класичними для дослідників Південної України дають мало матеріалу для вивчення історії відкупної торгівлі. Джерельна база творчого доробку Скальковського, звичайно, давала йому змогу більш докладно дослідити відкупи півдня України, але автор ніколи не ставив собі на меті провести подібне дослідження. Це уявляється дещо дивним, адже з відомостей Азовського губернського правління, які були у розпорядженні А. Скальковського він не міг не бачити, що прибутки від відкупів в кінці XVIII століття знаходилися на другому місці в краї після митних зборів.
Детермінованість відкупника у сферу суспільного життя південноукраїнського краю визначила їх присутність у різних суспільних процесах Півдня. Відповідно до цього дослідник церковних архівів Південної України Феодосій Макаревський мав змогу подивитися на відкупника (криловського купця Трохима Осіпова) як церковного мецената [383, 5].
Продовження тема відкупів знайшла в роботах Д.І. Яворницького. В ранніх його роботах Яворницький не міг не побачити виняткову роль відкупників у розвитку краю -- історія Фалєєвки-Садової, потім історія м. Катеринослава [366; 370].
Джерелами для Яворницького стали відомості опублікованих розпорядчих документів в ЗОТІС (Записки одеського товариства історії та старожитностей). Втім, слід зазначити, що інформація про відкупи подається Д. Яворницьким не в контексті відкупницької діяльності, а участі у будівництві міст, облаштуванні південноукра
- Київ+380960830922