РОЗДІЛ 2
АНАЛІЗ ПРОЦЕСУ СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТКУ ПІСЛЯДИПЛОМНОЇ ПЕДАГОГІЧНОЇ ОСВІТИ В
УКРАЇНІ
2.1. Зародження форм і змісту післядипломної педагогічної освіти в Україні
(кінець ХVІІІ – початок ХХ століття)
Проблема професійно-педагогічної освіти в Україні вперше була порушена в кінці
ХVІІІ століття. Аналіз архівних матеріалів свідчить, що розвиток післядипломної
педагогічної освіти тісно пов’язаний із розвитком педагогічної освіти, з
практикою роботи педагогічних навчальних закладів. Входження Лівобережної
України до складу Російської держави визначило подальші шляхи розвитку
педагогічної освіти. До XVIII століття на території України не було
організованої підготовки вчителів. Цю функцію виконували відкриті в той час
школи, які самі готували для себе педагогічні кадри з числа кращих учнів. У
шкільних проектах 60 – 70-х років XVIII століття неодноразово порушувалися
питання педагогічної освіти. Однак, уряд вважав, що викладання в початковій
школі не вимагає якихось спеціальних знань, що це завдання церкви й
духівництва, яке повністю поділяло й культивувало цю думку. “Духовна комісія” в
1772 р. у проекті про міські школи зауважила про недоцільність педагогічної
підготовки вчителів для цих шкіл [391, С. 14]. Аналогічно розв’язувалося
питання підготовки вчителів і для середніх шкіл. Уряд вважав, що їх у достатній
кількості можна набрати із випускників університетів. У зарубіжних країнах у
той час уже функціонували спеціальні педагогічні навчальні заклади.
Перші спроби організувати вищу педагогічну підготовку вчителів було зроблено на
початку 80-х років XVIII століття, коли при Московському університеті було
відкрито педагогічний семінарій, який став початковою формою вищої педагогічної
освіти. Пізніше відкриваються 3-річні педагогічні інститути при Московському
(1804 р.), Харківському (1811 р.), Київському (1834 р.) університетах. У цих
інститутах вивчалися спеціальні предмети і проводилася педагогічна практика.
Студентів педагогічних інститутів готували до викладання всіх предметів, які
вивчалися в гімназіях. Майбутній учитель засвоював усі відомі системи й теорії
науки, навички самостійної праці й наукового дослідження. Особлива увага в
таких інститутах приділялася прищепленню навичок викладання [77]. У студентів
розвивали красномовство, уміння правильно й чітко висловлювати свої думки, усно
й письмово викладати матеріал, що мало важливе значення для майбутньої
педагогічної діяльності. У 1859 році педагогічні інститути були закриті, що
свідчить про недооцінку урядом значення педагогічної освіти.
У листопаді 1858 року при всіх університетах почали працювати дворічні
педагогічні курси для осіб із вищою освітою, які виявили бажання працювати на
педагогічній роботі. Київський університет забезпечував підготовку на курсах
учителів фізики, математики, історії, географії, російської мови для середніх
навчальних закладів [542]. Студенти вивчали логіку, психологію, історію
педагогіки й дидактику [543]. Випускники писали й захищали твір на задану тему,
читали лекцію. Контингент слухачів таких курсів був нечисленний (10 – 12 осіб)
[544].
Учителі та вихователі високої кваліфікації проходили підготовку на вищих
жіночих курсах у Фребелівському дворічному педагогічному інституті. Слухачки
опановували вчення про християнську мораль, психологію, педагогіку, загальну
історію, історію літератури, анатомію й фізіологію людини, гігієну, надання
першої допомоги, короткі відомості з дитячих хвороб, природознавство з
методикою ознайомлення дитини з довкіллям, методику навчання грамоти й лічби,
співи, малювання й ліплення, гімнастику, практичні заняття з дітьми за
Фребелівською системою. Аналіз навчальних планів і програм вищих педагогічних
курсів свідчить про вагому психолого-педагогічну, методичну та практичну
підготовку слухачів.
Педагогічні працівники проходили підготовку в Харківському університеті. За 45
років (1815 – 1855 рр.) університет підготував 3 тис. фахівців, у тому числі
550 викладачів, які були направлені в різні навчальні заклади [26].
Психолого-педагогічна й методична підготовка їх була недостатньою. Це були, як
зазначає А. Попов, – “педагоги без педагогіки”, оскільки ні університетські
факультети не ставили перед собою педагогічних завдань, ні самі студенти, які
вступали до університету для вивчення “чистої науки”, про це не думали [416;
533].
Педагогічні інститути, дворічні педагогічні курси при університетах випускали
вчителів із мінімальною педагогічною підготовкою й були певною віхою в історії
педагогічної й післядипломної педагогічної освіти. Вони надавали підготовці
вчителів послідовний і певною мірою системний характер, активно залучали
студентів до майбутньої педагогічної діяльності, до розуміння завдань
педагогічної роботи.
За наслідками російсько-польської війни 1654 – 1667 рр. Правобережна Україна
потрапляє під владу Польщі, а Поділля певний час належить Туреччині. У другій
половині XVIII ст. відбувся перерозподіл України між Росією й Австрією. Це
істотно вплинуло на розвиток педагогічної освіти на цих українських землях.
Паралельно з освітніми закладами, створеними за розпорядженням колоніальних
урядів, на Правобережній Україні в другій половині XVII та XVIII століттях
функціонують братські школи, приходські школи при православних церквах, школи
мандрівних учителів, народні школи грамоти тощо. Ці заклади не мали підтримки
урядів, зазнавали постійних нападок із боку католиків та уніатів [319 – 321].
Народна українська школа того часу залишила нам практику демократичного добору
вчителів громадськістю, процедуру вибору вчителя громадою і визначення її
обов’яз
- Київ+380960830922